Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

Мітелику кортить розглянути істоту, котру приносять у жертву Богині. Але йому це ніяк не вдається. Невидимий оператор навмисно зміщує фокус. Але Йіму він бачить чітко. Її тіло хитається у трансі. Час від часу дві молоді жриці підносять до її губ велику мушлю з темною рідиною. «Хаома, священний напій», — виникає пояснення. Зробивши ковток, Йіма закидає голову і виє. Її могутнє виття навіть через товщу часу змушує усе єство старшого консультанта здригнутися. Жива смерть мешкає у ньому, кличе мертвих повстати в бутті. Йіма вже не виголошує ім'я Богині. «Ар-ра!» — виє-кричить верховна жриця, і жодного пояснення до цього звуку не додається.

Чотири жриці підтягують до річкового берега жертву. Тепер оператор сну дозволяє Мітеликові її роздивитися. Це людина, зашита в оленячу шкуру. За її рухами можна здогадатись, що це жінка або дівчина. Вона майже не пручається, її голова прикрашена рогами. Обличчя закриває потворна звіряча маска. Жертву кладуть на невеликий пліт. Перед тим як пліт відштовхують від берега, Йіма кам'яним ножем перерізає жертві горло. Оленяча шкіра темніє від крові, виття молодших жриць стає таким голосним, що, здається, ось-ось і воно розірве вуха. Зате верховна жриця вже не виє. Вона блаженно закочує очі і щось тихо муркоче.

«Богиня вдоволена Йімою», — розуміє Валерій Петрович. Він дивиться на обличчя Йіми, страшне, кутасте і сильне, помережане глибокими рівчаками зморщок і шрамів. З-під вовчого хутра виглядає намисто, майстерно зроблене з велетенських кігтів незнаного звіра. Але Каменя Мітелик не бачить…

«Звідки у неї взявся Камінь, звідки?» — з холодними дрижаками він прокинувся. За згаслим вогнищем, у темряві, йому привиділася плескувата тінь звіра. «У нього мають світитися очі. Чому в нього не світяться очі?» — таке відморожене питання навідало мозок старшого консультанта.

«Арра!» — закричав він на звіра. Чому він закричав і чому закричав саме так, він не знав. Його рука сама потяглася до кишені по Камінь. Тінь зірвалася і злилася з нічним повітрям ще до того, як з намету вискочив Одноокий у розстебнутих штанях і з пістолетом у руці.

— Здурів ти чи що? — братан Яра ошелешено подивився на Мітелика.

— Я бачив вовка.

— Вовка? У цьому лісі? — Одноокий засміявся. — Тут навіть їжаків усіх повистрілювали і зжерли.

— А ти чого такий розчепірений? — завдав удар у відповідь Валерій Петрович. — Засновуєш новітнє жрецтво?

— Це не твоє діло, — Одноокий все ж таки защепнув гульфик. — Я от все думаю, що з тобою, мудрецем таким, робити.

— Сильно вам заважаю?

— Тобі з нами важко прийдеться. Ми, як то кажуть в екшенах, лягаємо на дно.

— Мені вертатися додому?

— Туди тобі не можна, брате.

— А тоді як?

— Я тобі дам грошей, поїдеш до Києва. У мегаполісі такому, як ти, буде легше заплутати сліди, аніж по лісах і селах.

— Радше вже у Парижі.

— Щоби перетнути кордон, треба виробити нові документи, — пояснив Одноокий, ніби не зрозумівши жарту. — Надійні якісні документи на інші прізвища. Такої можливості в нас поки що немає. На кордоні нас стопудово відстежуватимуть вороги.

— А що я робитиму у столиці?

— Чекатимеш на мій сигнал. Ситуація невдовзі зміниться.

— А як ти будеш знати, де я?

— Це й не потрібно. Ти не знатимеш, де я, а я не знатиму, де ти. У випадку провалу так буде навіть краще. Просто кожного вівторка приходитимеш на вокзал і перевірятимеш камеру схову. Я запишу тобі номер, — Яра насупився, ніби щось пригадав:

— І ще одне, Міта-брате. Ти віддаси мені Камінь.

— З якої то радості?

— Тобто?

— Чому я маю віддати Камінь тобі?

— Тому що Індижка буде зі мною. Вона може спілкуватися з Каменем, а тобі він нащо?

Аргументів, які б можна було протиставити директивній вимозі Одноокого, Валерій Петрович не знайшов, але віддавати Камінь йому теж не хотілося. Тому він сказав, аби лише щось сказати:

— Я його збережу краще за вас.

— До ранку можеш з ним погратися, але потім я його в тебе заберу, — підсумував Одноокий і пірнув до намету.

Мітелик подумки обізвав себе і Яру поганими словами та заповзявся розпалювати багаття. Під попелом відчувалася дещиця перспективного жару.

Почеконіус сповідував той офісно-менеджерський «символ віри», у якому значилося, що справжній і свідомий свого суспільного покликання політтехнолог має кожної п'ятниці напиватися у нічному клубі. Щоправда, в офісно-менеджерському «символі» було суворо наказано «напиватися до зелених чоловічків», а Почеконіус завжди зупинявся на тій стадії алкогольного ралі, коли навколишні гуманоїди ще зберігають своє природне забарвлення.

Він сидів за барною стійкою і крізь замацану склянку дивився на неприємного бородатого бармена. У склянці ще бовталося грамів сто віскі, тому бармен крізь нього виглядав не таким нахабно-непереможним, як при безпосередньому баченні. Почеконіус намагався розповісти барменові про духовність, але той на всі спроби залучити його до інтелектуальної розмови відповідав лише неконструктивними «угу» та «уу».

— …От скажімо, попи, — наполягав Почеконіус, наводячи свій «віскоскоп» на бармена. — Вони ж страшенно духовні, так?

— Уу, — погоджувався бармен. Він завзято крутив шейкер і не дивився в бік політтехнолога.

— Так от, узяли ми працювати у Фонд одного колишнього попика… Ха! — розсміявся Почеконіус і зменшив кількість віскі в склянці на третину. — Взяли ми його у штат рекламістом і запропонували написати базовий рекламний слоган для анісової горілки «Священицька». Хороша назва, правда ж?

— Угу, — знов погодився бармен.

— Не «угу», а дуже класна… Я придумав! — гордо повідомив політтехнолог і витер собі під носом краваткою. — Ми ж тоді думали, коли брали в штат того попа, що він напише нам щось духовне, якусь цитату з Псалмів чи щось таке… Він же на цьому всьому розуміється, семінарію якусь там закінчив. А він знаєш що написав?