Ініціація - Люко Дашвар
— Удома… — відповіла Тася дивним грудним голосом із придихом, а Перегуді почулося не «вдома» — «втома». Зловив себе на думці, що страшенно втомився від цього дня, хоч і не робив геть нічого, і що немає сили, яка би надихнула його сьогодні бодай на якусь справу. Немає такої сили! Крім однієї…
— Тася, — прошепотів.
Підвівся, подерся хащами до «Ниви». Гнав її райцентром, наче на потяг чи на літак запізнювався: курява з-під коліс, перехожі матюки гнуть, пси від гавкоту захлинаються.
— Вибачайте!
Зупинив стару брудну «Ниву» біля Тасиного обійстя поряд із умитою, доглянутою Тасиною «Маздою»: яскраво-червоною, високотехнологічною, молодою — років два від народження. Аж усміхнувся: отака і вони парочка! Він — «Нива»: робоча коняка, яка хоч тобі по шосе, хоч ґрунтівкою, хоч полем навпростець.
— А Тася класом вище… — пробурмотів, та не насторожився: йому б розігнати темну непрозору порожнечу, яка хтозна-чого дихала в спину, а з Тасею і тачками розбереться.
Тася — як та «Мазда»: Павло аж очі примружив, коли жінка розчахнула перед ним двері, — умита і чиста, причепурена, підфарбована. Блискуча сукенка підкреслює неординарний настрій тіла, тільки на ногах замість файних черевичків — хатні капці. Але не заношені, старі — новенькі капці, прикрашені пухнастими хутряними кульками.
— Тільки-но з Києва, з семінару повернулася, — мовила.
Він: ясно. Вона: та не стій на порозі, проходь. І все ніби як завжди. Вона: чаю-кави? Він: та можна. На дивані повсідалися, чашки порцелянові тримають, а розмова не сплітається в косу, розсипається-рветься. А чому? «Бо з порожніми руками припхався», — вирішив Перегуда. Зазвичай хоч якийсь скарб до Тасі тягне, а нині забув, твою дивізію.
— Усе про Валєрчика думав, — бовкнув, ніби виправдався.
— Як він?
— Та як? Нормально. Ще до обіду їх на Київ повезли.
— А ти?
— А що «я»? Ось я, сиджу тут.
— Думала, як сина проведеш, то одразу на хутір помчиш.
— Сам так думав.
— А чого не поїхав?
— Не поїхав і все. Чого воно тебе так пече, Тасю? Зараз і поїду, — аж підвівся з порцеляновою чашкою в руках.
Тася і собі: підхопилася, чашка з гарячим чаєм у руці тремтить. На Павла глянула якось дивно, крок до нього зробила: раптом обійняла обома руками, разом із чашкою, притисла до себе, завмерла, і Перегуда лиш відчув, як по спині стікає пекуча рідина. І по руках. І в голову вдарила. І в ноги, і поміж них. Отак банально через гарячий чай, який Тася випадково розлила по його спині, Перегуда і зрозумів: час!
— Тасю, чуєш. Дай я. Прошу… — прошепотів. Жінку відсторонив обережно, кляті чашки — на стіл. Тасю за плечі взяв і не поцілував, хоч за всіма правилами мав би. Потягнув блискучу сукенку, стягнув із Тасі, залишив у самій білизні. Думав, застидається, закриє груди руками, дивитиметься безпорадно, благально. Та, схвильована, хмільна, наче вони з Перегудою не чай пили, а горілки надудлилися, Тася раптом відсторонилася, головою захитала: ні, ні… Застигли одне проти одного: розбурхані, мов п’яні.
— Що? — прохрипів Перегуда. — Уже не хочеш?
— Не так!
— А як?
— У спальні на ліжку. Я простирадла нові постелю.
— Та добре.
— І щоб ти у ванну пішов. Щоби помився.
— А рушника даси?
— У ванній чисті рушники. Будь-який бери. І щоби…
— Що? Резинки тобі треба?
— Не резинки.
— А чого?
— А ти сам не знаєш?!
Отакі закидони! Перегуда розгубився, відчув, як від невчасних Тасиних примх жадання фатально здувається, лишає не післясмак перемоги, а тільки липку солодку рідину на спині.
— Чуєш, Тасю, — прохрипів. — Тоді піду.
І слова не встигла промовити — вискочив надвір, на «Ниву», і гайда. Навіть не застеріг Тасю, як зазвичай, щоби добре двері замкнула, бо злодюжок у райцентрі — як тих вошей у бродячих шавок. Та коли за півгодини «Нива» знову загальмувала біля червоної «Мазди» і насторожений Перегуда хотів було стукнути у двері Тасиного дому, то побачив, що двері так і лишилися незамкненими.
— Дідько, — перелякався, бо чогось подумав, що Тасі вже нема. Наклала на себе руки прямо у власній багатій хаті, вхопила ножа — і в голі груди себе: бац! І тепер лежить на підлозі поряд із диваном та журнальним столиком, на якому, мов сироти, туляться одна до одної дві чашки холодного, нікому не потрібного навіть як привід чаю.
— Тасю… — вломився, сунув швидко, гукав: — Тасю!
До вітальні — а там Тася на дивані сидить, жива-неушкоджена, заплакана, нещасна, у самій лише спідній білизні, а на столику поряд із двома чайними чашками літрова пляшка ненашенського коньяку, і вже така — мало не порожня.
— Тасю… Оце ти швидко встигла теє… напитися.
— Пішов ти… туди, де був!
— Сама послала.
— Нікуди я тебе не посилала!
— Посилала. Сказала: сам маєш знати. Я тебе зрозумів.
— Що ти зрозумів?
— Усе зрозумів, Тасю.
— Та що, Перегудо?!
— Що треба змотатися купити нові труси. Бо я ж не буду ношені труси знову вдягати після ванни. І перед тим, як ми з тобою… І ще одну спеціальну річ треба було купити.
— Яку ще річ?!
— Та оцю, — дістав із кишені маленький прозорий целофановий пакетик, і п’яна нещасна Тася побачила в ньому золоту каблучку.
— Така в нас ювелірка відстойна, — сказав Павло. — Навіть футлярчика сякого-такого в них не знайшлося. У пакетиках золото продають.
— Навіщо тобі золото?
— А хіба без обручки жінку заміж кличуть? А я теє… Я чого, Тасю. Вийдеш за мене?
Тася вирячилася на Перегуду ошелешено. Аж з дивана встала: стояла-похитувалася, слів забракло.
— Я ж обіцяв колись. Спочатку поженимося, а потім уже… Щоби по-людському, — подався до Тасі, підхопив під руку, бо точно б не втрималася, впала. — Тасю. Ти як?
— Та як! П’яна я, ось як! А тут таке. І нове простирадло, сука, ще не постелила. І як тепер?! Що мені робити?
— Не треба тобі нічого робити, — пригорнув до себе п’яну, розгублену Тасю, спробував розстебнути ліфчик на жінчиній спині і для того тільки на мить перестав її підтримувати.
Тася хитнулася. Зойкнула і ляпнулася на підлогу посеред вітальні.
Твою дивізію! Перегуда віджбурнув пакетик з обручкою, рвучко скинув штани разом
