Матусин оберіг - Світлана Талан

– Пиши, Олесю, не скупись! Твою круглу дату відсвяткуємо з розмахом!

– Гаразд. Тільки гості нехай не дуже галасують, щоб дитину не злякали. До речі, ти не забув, що ми в червні маємо похрестити дитину?

– Звичайно, пам’ятаю! Усе зробимо, як треба! Для кого я щодня життям ризикую? Усе для тебе та Макса!

Олеся подала новий список Кості, віддала кілька великих міцних пакетів.

– Навіщо? Я б міг там купити харчі й пакети разом. Чи мало заробляю?

– Бери вже! – усміхнулась Олеся.

Костя пішов. Олеся прислухалася – його автомобіль від’їхав. Вона одразу кинулася до сейфа. Відчинений! Ключ стирчав у замку, тож Олеся відчинила дверцята. Усе було продумано до дрібниць. Мінімум часу знадобилося, щоб скласти в одну валізу речі малюка, його суміші для годування, свідоцтво про народження та довідку з пологового. Туди ж Олеся вклала мамину теку, забравши звідти лише останній лист. У свою сумочку вона поклала паспорт, кілька нових поліетиленових пакетів, свою білизну та невеличкий діодний китайський ліхтарик. З пачки доларів Олеся відрахувала собі десять сотенних купюр, решту поклала на місце.

– Вибач, Костю, я не крадійка, – сказала вона, зачиняючи сейф, – узяла для дитини.

Олеся зателефонувала Карині. На її щастя, вдалося зв’язатися з подругою з першого разу. «Це добрий знак, – подумала Олеся. – Усе складається добре».

Вона вдягла дитину, погодувала груддю. Незабаром приїде Карина й доведеться розлучитися з дитиною. В Олесі серце кров’ю обливалося, коли уявляла, як Максимко буде вередувати й плакати без маминих грудей.

Карина прибула швидко. Подруги забрали речі, Олеся прихопила із собою курточку-вітрівку, і вони швидко вийшли надвір.

– Він буде плакати, бо не відлучений від грудей, – швидко заговорила Олеся. – Тобі доведеться нелегко.

– Пусте! Упораюся.

– Там суміші, підгузки, одяг…

– Не хвилюйся, усе знайду.

– Костя не знає, де ти живеш, тож кілька днів у нас є в запасі. Ось гроші. Там вистачить на дорогу. Без мого дзвінка не вирушайте, потрібно відсидітися кілька днів. Коли Костя зрозуміє, що ми виїхали з ЛНР, тоді ви приїдете. Я вас заберу. Ніяких дзвінків. Зачекай, а як же з твоєю роботою?

– Зателефоную і скажу, що підвернула ногу. Олесю, а якщо ти не зможеш…?

– Я зможу!

– І все-таки?

– Якщо не озвуся за чотири дні, то… Обіцяй, що тоді ти виїдеш в Сєвєродонецьк до Людочки й не залишиш мою дитину. Ти подбаєш про неї? – схвильовано говорила Олеся.

– Можеш бути спокійною.

– Обіцяй, що ти її не покинеш! – попросила Олеся й узяла подругу за руку.

– Обіцяю!

– Усе! Ви мене підкинете до передмістя, а там я сама доберусь. Ти також не виходь біля свого будинку, вийди десь неподалік, бо він шукатиме мене й може знайти таксиста.

– Ясно як білий день! – Карина слабо всміхнулася.

Подруги сіли в таксі, що на них чекало. Олеся тримала на руках дитину, яка задрімала. Вона дивилася на її спокійне миле личко, і сльози наверталися на очі.

– Не можна плакати в дорогу, – сказала собі.

Олеся вдихала запах сина, ткнувшись у його голівку, намагаючись запам’ятати, дивилася на нього, і серце рвалося на шматки. «Усе заради нашого майбутнього, – утішала вона себе подумки. – Щоб ми були в безпеці, завжди, усе життя».

Авто зупинилося за проханням Олесі. Вона поцілувала Максимка в рожеву щічку, передала Карині.

– Щасти! – сказала їй подруга.

Олеся лише кивнула головою у відповідь. У горлі застрягла грудка, яка не давала говорити. Кинувши останній прощальний погляд на сина, Олеся тихо зачинила двері. Таксі рушило з місця, кинувши дрібні камінці з-під задніх коліс під ноги дівчині. Олеся завмерла на дорозі й довго дивилась услід машині, яка везла її дитину в невідомість.

Олеся притомилася, поки знайшла ту покинуту хатинку. Мобільник вона не відмикала, побоюючись, що Карину міг випадково помітити Костя, і тоді б подруга їй зателефонувала. Не було дзвінків і від чоловіка. «Значить, ще не повернувся додому», – подумала Олеся, заходячи на подвір’я.

Занедбана садиба, заросла кропивою чи не в зріст дівчини, кущі бузини навколо похиленої хати, яка сумно дивилася на незнайомку старечими, підсліпуватими, перекошеними від старості вікнами. Подекуди не було скла, і від того Олесі стало моторошно. Здавалося, що темні діри у вікнах для того, щоб стара бабця, яка тут померла, могла в них виглядати.

«Я забула прихопити щось для того, щоб вирвати замок, – подумала Олеся. – А здавалося, що про все подбала заздалегідь».

На її щастя, замок уже хтось вирвав до неї. Олеся прочинила перекошені двері. Вони зловісно заскрипіли й відчинилися. Дівчина заглянула всередину. Там були сіни, де валявся якийсь мотлох і стояла дерев’яна драбина, що вела на горище. Хатні двері були відчинені, й Олеся переступила поріг, боляче вдарившись лобом об одвірок. Їй здалося, що ще й досі стоїть запах сечі й трупа, який тут розклався. Напевно, старенька померла на підлозі, де посеред хати була темна пляма. Повсюди розкидане лахміття, битий посуд, на вікні – засохлий калачик. Напевно, тут уже побували мародери й забрали все, що можна здати на металобрухт, тільки залізне ліжко в кутку зі старою засмальцьованою периною на ньому чомусь лишилося.

Олеся підняла табуретку, яка стояла чомусь угору ніжками, поставила її неподалік виходу біля вікна. Вона тут сидітиме до глибокої ночі. Дівчина не хотіла навіть думати про те, як їй тут буде, коли поночіє, і в хаті стане темно. Вона сіла біля вікна й намагалася себе заспокоїти. Олеся налаштовувалася на те, що буде нелегко, страшно, навіть дуже, але ще вдень страх сковував її тіло по ногах і руках, а попереду – ніч, половину якої вона має провести тут на самоті, де нещодавно лежала померла бабця. «Треба думати про щось хороше. У мене є мамин лист, останній, а в ньому – сюрприз. Щойно настане північ, я увімкну ліхтарик і його прочитаю».

За годину зателефонував Костя. Олеся злякано здригнулася від мелодії, яка здалась у порожній хаті ніби ударом дзвона, і звук рознісся луною.

«Усе. Можна відключати мобільник, – подумала Олеся й вимкнула його. – Карина не телефонувала, значить, дісталася додому благополучно, а Костя нехай надзвонює, скільки йому заманеться».

Вона уявила, як він зараз лютує, але того страху, як удома, уже не було. Її більше лякала ніч, яку вона має провести в покинутій хаті. Час