На полі смиренному - Валерій Олександрович Шевчук

— Брате Ієреміє, — сказав поважно. — Мудрі будьмо! Не на зло обертає брат Григорій свої гроші, а тільки береже. Не має він рідні, окрім нас, братії своєї по духу, чому ж маємо заздрити?

Єремія признав ігуменову рацію і перестав наглядати за Григорієм, наскільки це йому вдавалося, адже це призначення його було — стежити й висліджувати. Братії ж він розповів таке:

— Бачив я, братіє, сон дивний. Їхав наш отець Григорій на золотому коні і срібного істика мав. Нараз збрикнув його кінь, і впав Григорій просто в багнюку…

Посміялася братія на цей Єреміїн жарт, адже кожен зрозумів, чому сказав він про золотого коня. Неясно було, чому про падіння Григорієве він натякав і про багнюку, але пізніше розтлумачив він мені і це. Тим часом ще один подвиг на честь нашого монастиря доконував Григорій, який був достойно восхвалений у Полікарповому писанні.

Мав той блаженний Григорій город, де росли посіяні ним овочі та плодові дерева. Не один позирав заздрим оком на той город, але кожен і близько боявся до нього підходити, поставив-бо довкола нього Григорій пастки, втрапивши в які, і ноги можна було позбутися. Сам Григорій часто поравсь у своєму городі, набираючи звідти овочі, а що був той город нагорі, то ченці часто бачили його там зігнутого. Плоди й овочі він виносив на траву, а тоді кликав келійника, не пускаючи його відтак на грядки, — той відносив усе до Григорієвої келії, дістаючи натомість жменю вишень чи кілька морквин. Варив собі Григорій овочі сам, а вишні їв, сидячи на порозі келії і попльовуючи на всі боки: любив він так чинити вечорами, в час літнього дозвілля.

— Маєш приступ до Григорієвого городу, — сказав якось у жарт келійникові Єремія. — Міг би підживитися, а то шкіра на тобі й кості.

— Бог з вами, отче! — злякано повертався до нього келійник. — Той город — наче фортеця неприступна!

Город той і справді був як фортеця, бо хто проходив повз нього, повертав незмінно голову й чудувався на розрослі плоди та овочі, особливо дивувалися на гарбузи, що валялися, як велетенські голови. Про ці голови оповідали ченці, що вони всевидющі, а ночами балакають поміж собою і поблимують вогниками, на які не варто дивитися, щоб очей не зіпсувати. Часом можна було побачити, а бувало так щоосені, коли дозрівали ті гарбузи, як сидить на одному із них худий дідок і подрімує, а над ним червонолисто палають дерева — цей дідок на велетенському плоді невеликим грибком видавався, котрий ув останньому сонці вигрівається. А що нікому не було доступу до тих плодів, починала братія пащекувати, що, певне, не тільки богові Григорій молиться — надто все велике росте в нього. Туди і стежечку осібну було протоптано, і ходив по ній тільки Григорій, а часом келійник, коли треба було щось піднести: захотів був пройти по ній і Ісакій, але той прохід надовго запам’ятався братії. Якась петля захопила його ногу і стягла так міцно, що не зміг він виплутатись, хіба що більше почав замотуватись у тенетах, які накинулися на нього, наче вужі, і обплели зувсібіч. Тоді заборсався й закричав Ісакій, а хто бачив те дійство (передусім Єремія), не міг подивуватися, що це з Ісакієм приключилося? І справді, висів між вірьовок і тенет, як у павутинні, і вив та борсався, а знизу по стежечці неквапливо ступав головатий, худий ченчик, спокійно налягаючи на костурця. Покивував головою, і очі мав малі й щілинкуваті, здавалося, що плив він по павутині стежки до дивної розкаряченої мухи. Спостерігачам моторошно від того видива ставало; кожен подумав, що ось-ось добереться цей головач до своєї жертви, простягне палицю і бризкне з неї струмінь отрути. Тоді затерпне той, що б’ється в тенетах, і поволочить його головач по павутині стежечки до своєї оселі.

Спостерігачі побачили, що Григорій справді простяг до Ісакія палицю:

— Чого тебе занесло сюди, Ісакію? — сказав сердито. — Чи ти не знав, що тут у мене тенета?

— Я ходжу, куди хочу, — ображено закричав Ісакій. — І не бажаю, щоб мене хтось, як звіра, ловив!

— Ти, напевне, красти до мене прийшов, Ісакію, — смиренно прорік Григорій. — І за це повисиш тут два дні.

Тоді засміявся Ісакій просто в лице Григорієві.

— Гей, люди! — закричав він. — Цей скупендя, що сидить на золоті, з мене злодія робить! — Ісакій репетував так, що і в найдальшому кутку монастиря було чутно. З келій виходили ченці і спинялися на порогах своїх.

— Гляньте, людоньки, — репетував Ісакій. — Цей, що їсть шинки і гуски печені, з мене злодія зробив!

Тоді смикнув за повороз Григорій, і засичав з болю Ісакій.

— Замовч, навіжений! — їдко сказав Григорій. — Замовч, інакше я зачавлю тебе і зголошу, що це ти сам удавився.

— А чого ж ти мене злодієм славиш? — ошкірився Ісакій. — Хоч ти мене й задавиш, не дозволю себе злодієм обзивати. Знай: я по-справжньому убогий, а ти тільки вдавано.

— Може, воно й так, — мовив Григорій, говорили вони між собою тихо, щоб інші не чули. — Але присягаюся богом, не звільню тебе з тенет, доки не покаєшся за свої вразливі слова.

— Відпусти, то покаюся, — сказав Ісакій.

Григорій попустив поворози, й Ісакій упав на землю. Поодаль уже зібралися юрбою ченці і дивилися на дійство не без задоволення: в монастирі не густо на події.

— Кланяйся мені і кайся! — прошипів Григорій.

Ісакій звівся на ноги і почав розтирати руки й ноги.

— Нема через тебе чесному чоловікові проходу, — заскиглив він. — Через тебе і таких, як ти. Позаставляли тенетами всю землю і ходи, оглядайся щоступня. Скоро і небо затенетуєте…

— Кайся! — крижаним голосом наказав Григорій.

Ісакій перегнувся перед ним удвоє.

— Каюся, що я образив брата Григорія, назвавши грошолюбцем і скнарою! — закричав пронизливо він. — Насправді це не так: він убогий наш брат