Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
І тихо, і глухо, і німо…
І чує Юстишин, як новий гість присів і його, чує, як приляг своїм важким тілом його ноги, руки, груди, чує, як спустився йому на лице, на очі. Ті очі, що иньшим разом боронилибися проти такого нападу, байдужні нині на все. Не заслонюються повіками, але противно, пронизують глуху пітьму, всверлюються в неї, шукають у ній розради.
У кутику в розі кімнати зарисовується легонько у пітьмі чорна постать… бліда, жовта на лиці, далі виринає із сеї пітьми, як біла хмарка із голубих, безкраїх просторів неба… наближається.
Ганна!.. У мізку родиться одно-одніське слівце – Ганна.
Розпливається у тисячні струї, рветься до очий – і сльоза починає на них мерехтіти… зразу дрібонька, як атом… росте-росте… наливається кров’ю серця, покриваються білим невинним серпанком любови… Не в силі дивитися на Ганну, не в силі знести її виду… Кап… Скотилася по мертвім лиці, заховалася у сивих сплетах бороди…
А струї не спиняються. Плинуть далі. Плинуть нервами до рук, до ніг… Юстишин схоплюється із ліжка, сідає на ньому: ноги спадають безсильно на долівку. Повертає очі туди, відки виринув привид…
Немає нічого. І стогін глибокий вилітає з грудей, глухий, придавлений. Голова повисає на грудях, повисає безнадійно.
Знов ліг на ліжку. Його вуха поразила німа тишина, що залягла кімнату. Вслухається в неї, чи не долетить до нього слабий віддих із сусіднього ліжка. Уриваний се був віддих, нездоровий… Прислухається йому, а думка так і не злітає з мізку: Чи довго іще?…
А нині?…
Іще раз почути той сухітничий віддих, іще раз відчути, як його теплі струї відлітають із слабої груди, розпливаються в повітрі, сідають на його устах, цілують їх, пестяться з ними… іще раз…
Дарма. Тепер він цілує холодну землю, мертву… і сам завмирає на ній. Зморозить вона його крила, зітне кров бліду…
Нараз починає щось ворушитися в пітьмі. Чи далекий клекіт гірського потока, чи шум столітніх смерек?… Німий зразу гамір росте, побільшується, набирає сили, строїться у голос – Ганни?
Так, так… се її… її голос… Чому ж він такий милий, такий приємний, такий ніжний?…
– Чи дожиємо, тату, тої хвилі, аби зажити спокійно, безжурно, випочити по трудах?…
– Чому ж би ні, Ганю?… При дітях склонимо свою стару, збідовану голову…
Мав він право говорити їй так? Крізь горло продерлися глухі беззвучні слова:
– Ні, ні…
Він потішав її лише.
Стрепенувся цілим тілом.
Із рогу кімнати виринула знов жіноча постать у чорній сукні, з блідим, мертвим виразом лиця. Пізнав її відразу.
– Ганю, Ганусю…
А коли привид щез, здавлений плач залунав по кімнаті, плач, що виривався хвилями розсатанілої гірської ріки з його серця і, як хвилі до побережної скелі, розбивався на піну в устах старця, летів на крилах піни крізь пітьму ночі аж там за місто, на гріб його Ганни, на свіжу могилу…
Утихло в хаті, починає втихати і в душі Юстишина.
Спокій розливається в його серці. Біблійний спокій, який родиться під впливом віри у вищу власть, у тайну руку, що править людською судьбою.
І в мізку панує спокій. Лиш одна-одніська гадка заблукалася у тайні комірки, пронизується з одної в одну, ворушить, непокоїть усі нерви:
Чи довго ще?… Чи довго ще жити йому без неї?…
А серце старече, що ледве вже б’ється, все шепче та шепче:
Не довго… не довго…
Василь Королів-Старий
4.02.1879 р., с. Ладан на Прилуччині (Чернігівщина) – 11.12.1943 р., м. Мельник, Чехія.
Справжнє прізвище – Королів. Закінчив Полтавську духовну семінарію, де навчався із Симоном Петлюрою, та 1902 р. Харківський ветеринарний інститут. Виступав як публіцист. 1906 р. був арештований царською владою. Один з організаторів київського видавництва «Час». 1919 р. виїхав до Чехословаччини, пізніше викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах під Прагою. Друкував статті і нариси на громадсько-культурні теми в газетах «Хлібороб» (1905), «Рада» (1907–1914), «Засів» (1911–1912) та ін. Видав для дітей та юнацтва роман «Чмелик» (1920) – про мандри юнака з Полтавщини по світу, про любов до рідної землі, а також дві збірки казок. Залишив серію малюнків природи й побуту Закарпаття.
Оповідання опубліковане під псевдонімом В. Диканський у календарі-альманасі «Дніпро» на 1927 рік.
Вікно
Загін гучної слави отамана Сокола закінчував свою останню працю.
Червоні оточили ватагу одчайдушних повстанців, що так щасливо раз-по-раз вив’язувались з найскрутніших обставин й були рішучо невловимі. Але ж численний ворог, виведений з рівноваги дивовижною сміливістю маленької купки «бандитів», вирішив знищити їх за всяку ціну й пішов на Сокола великою збройною силою. І на цей раз Сокіл зі своїми «соколятами» вскочив у пастку, як миша. Правда, призвела до того не ворогова хитрість, бо Сокіл напевне знав і його велику силу й росполіг залоги. Але ж така вже наша вдача, що не маємо здібности на обрахунки. Тому незмінний успіх, що ходив за Соколом у всіх попередніх його наскоках, сп’янив самого отамана і його невелику ватагу.
– Бували і не в такій каші, то не посоромимо й тепер отаманової слави! – одноголосно ухвалили на раді «соколята» й пішли в божевільний напад просто в чоло ворогові.
Пішли – помилились: було вищим за людські зусилля прорвати вогненне коло.
Ще на початку, з раннього вечора, як тільки посутенів осінній день, щастя не цуралось «соколят», бо ворог не міг припустити, щоб миша сама кинулась на кота. В тім і полягав тактичний маневр повстанців. Ворог здригнувся й дорого заплатив за своє здивовання. Але вже через годину становище змінилось.
Тепер «соколята» ясно побачили скривлену посмішку смерти, та вже не було як тікати. Коли ж зненацька вимахнув у повітрі руками і сам Сокіл, а потім важко гупнуло його тіло на мокру стерню, – остання надія зникла.
– Брати!.. Не давайтеся в руки живцем, бо – все одно – живими не випустять. Вмирайте відразу, без зайвих мук! – з червоною піною на устах дав отаман свій останній наказ і випустив дух.
Козаки перехрестились і кинулись на кулемети, що клацали своїми сталевими зубами вже з трьох боків. На четвертому – була річка, на протилежному березі якої блиснули багнети в світлі
