Стріляй, як дівчисько - Мері Дженнінгс Хегар

Вертоліт-побратим і дві «Кайови» не могли нам допомогти. Ворог, безперечно, планував цю атаку і сподівався розбити рятувальний вертоліт. Повстанці заховалися на височині з націленою на посадковий майданчик зброєю. Вони так замаскували свої позиції, що ті, хто нас прикривав, не могли визначити, звідки в нас летять кулі. Ми не могли відстрілюватись, і наша підтримка теж. Покладатися можна було тільки на себе.

Ті-Джей теж не міг збагнути, де засів ворог. Та й навряд чи йому б удалося стріляти, поки тривала евакуація. До того ж його зброя була прилаштована так, щоб стріляти вниз, а не вгору. Тож він мав просто сидіти поряд зі своїм «п’ятдесятим калібром», чекати й терпіти обстріл, поки в ліві двері заносили поранених.

Коли я побачила, що все готове, то показала Джорджеві великий палець. З двох пілотів у вертольоті один завжди ніби «зовні», а другий — «усередині». Джордж мав оглядати територію й вести вертоліт назад, у шпиталь Кандагарського аеродрому, а я зосередилася на системах.

Екіпажі досить часто погіршують собі ситуацію тим, що в екстремальних обставинах поспіхом клацають не ті перемикачі. Пілоти нерідко випадково вимикають робочий двигун замість того, що загорівся. Я, згідно з протоколом, називала Стіву всі перемикачі, які клацала (перемикач ізолювання гідравліки та ін.). Стів уголос підтверджував кожну мою дію, а його руки міцно обхопили зброю. Він намагався стримувати поганих хлопців, аж поки ми вилетимо з зони приземлення (ЗП). Стів на мене навіть не дивився, бо цілком довіряв мені, знаючи, що я зроблю все правильно, і вистежував, звідки в нас летять кулі.

Нам ледь вистачало потужності летіти, проте, завдяки Стіву, ми тимчасово її збільшили. Він знав, що ми потрапимо під обстріл, коли повернемося туди. У ту мить його рішення врятувало наші життя. Якби він не подумав про це, ми сьогодні були б мертвою плямою в пустелі.

У нашій роботі немає гіршого відчуття, ніж лишити позаду пораненого чи ПРа. Зазвичай у такій ситуації ми б розвернулися й полетіли їх шукати. Проте обставини ускладнювались, і наш вертоліт міг розраховувати лише на одне приземлення.

Джордж вів вертоліт низько й швидко, тож ворогові було складніше взяти нас на приціл проти неба, — ще одне геніальне пілотське рішення. Але через кілька секунд після злету — якраз тоді, коли __________ раптом зрозумів, що з якоїсь причини на борту немає третього ПРа — Стів сказав таке, від чого в мене похолола кров.

— У нас тут пальне…

Із запаху я зрозуміла: він має на увазі, що пальне потрапляє в кабіну. Я моментально перевела погляд на паливомір, щоб дізнатися, чи швидко воно витікає. Перший бак з лівого боку вертольота не просто протікав: він уже був геть порожній. Та й другий не дуже від нього відставав.

На обох баках була міцнюща броня, тож кулемет талібів поцілив, певно, в тоненький паливопровід. Кожен з баків живив окремий реактивний двигун «Пейв Гоука», і тепер один з них працював на рештках пального. З такою вагою на борту ми не зможемо втриматися в повітрі, маючи лише один робочий двигун. У моїй голові за мить склався логічний ряд подій. Було зрозуміло, що кожної миті ми можемо запалати й упасти на землю.

Я інстинктивно перевела селектор пального на поперечну подачу. Це подарувало нам кілька хвилин, бо в лівий бак потекло пальне з правого. «Пташка» летіла. Ми не врізалися в землю. Поки що. Слава Богу. Перспектива розбитися посеред пустелі була реальною. Але перед моїми очима не промайнуло все моє життя, як то часто буває в критичні миті. Я чомусь уявила команду, що ремонтуватиме вертоліт. Вони повантажать його на «Шинук» і відтягнуть у Кандагар, а потім голова слідчої комісії скаже: «О, дивіться! Принаймні другий пілот перемкнув перший селектор на поперечну подачу».

Не встигла я полегшено видихнути, як мій погляд упав на паливомір. Стрілка правого бака, з якого тепер живилися обидва двигуни, опускалася до нуля надто швидко.

Лишився тільки один варіант.

— Треба сідати.

— Так, ми ПНБ, — відповів Джордж.

Не дивно, що він, зосередившись на керуванні й місцевості, не розумів: наша проблема значно більша за слабкий запах пального в кабіні. Він не знав про порожні баки. Ми ПНБ — поверталися на базу. Інакше кажучи, еммм, так, а що, в біса, ми ще мали робити?

— До Кандагара ми не долетимо, — констатувала я так чітко і спокійно, як тільки могла. — У нас витік пального.

На Джорджевому обличчі зблиснула тривога.

— Слід або приземлятися там… — я показала на голу пляму піску праворуч від нас, — або ми розіб’ємось… отам.

Я показала на інший гірський кряж за вісім кілометрів від нас.

Джордж не сумнівався в жодному моєму слові. Не гаючи ні секунди, він показав рукою на скелю, де збирався посадити вертоліт. Там? Рішення було правильне. Під камінням закласти міни складніше, ніж під піском. Наше випробування ще не закінчилось, і поки що додому ми не летіли. Не можна було відвертати увагу Джорджа, бо він мав посадити вертоліт на обране місце. Тож, коли він пірнув униз до гір, у кабіні повисла моторошна тиша.

Усі підготувалися. Тепер лишалося триматися міцніше й чекати катастрофи. Лівою рукою я потяглася вгору до дверей, а скривавлену праву поклала на пульт керування і глибоко вдихнула.

У ручках керування не працювала гідравліка, і, коли Джордж спрямував вертоліт донизу, я відчувала