Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Отаман на ті села великої надії не покладав і висловлював думку, що вони, користаючи із своєї близькости до Холодного Яру, що зв’язувало руки довколишній «совітській власті» — на большевицьку мобілізацію не підуть, але не підуть і на нашу, — їх бо «хата з краю». Чорнота не погоджувався і запевняв, що прийдуть до нас, бо... «хата» їх не з одного, а з двох «країв» і котрийсь із них вибрати мусять.
Зранку 29 серпня в Мотриному манастирі панував урочисто-діловий настрій. Залога робила останні приготування до походу. Черниці, з повагою на обличчях, квітчали вівтар поставлений на дворі між церквами. Приспішене богослуження мало відбутися під небом, бо велика церква не вмістила б усієї залоги і богомольців. Священики довколишніх сіл мали сьогодні поспішити з богослуженням, щоб не затримувати вимаршу сільських сотень на збірний пункт.
Сонце ще тільки піднялося над лісами, як залога, готова до походу — стала густими лавами перед вівтарем. Отаман Деркач і Петренко — винесли із вівтаря великої церкви оба холодноярські прапори і передали їх хорунжим. Службу Божу правив старенький отець Іван, що вже не вагався окроплювати зброю і прапори. Як тільки скінчив і поблагословив курінь — вирушаємо із манастиря на Кресельці — місце збірки. У манастирі залишилося триста козаків під командою молодшого Деркача — отаманового брата для охорони бойових і господарських запасів.
Оточена лісами долина на Кресельцях, скоро заповнювалася відділами, що безпереривно надходили із сіл. Стаємо із штабом в подвір’ї лісничівки, що із нього весною вирушили в смертну дорогу Василь і Петро Чучупаки, Солонько... Один за одним заходять на подвір’я сільські отамани і витягаються струнко перед Деркачем: «Пане отамане! Зголошую прибуття лубенської сотні — чотириста п’ятьдесять піших, дев’ятнадцять на осідланих конях, два станкових, чотири ручні кулемети, ручних бомб — двісті шістьдесять, набоїв понад дванадцять тисяч». — «Пане отамане! Доводжу до відома, що прибув у ваше розпорядження з матвіївською сотнею. Піших п’ятьсоттридцять. Кінних двадцять два. Кулеметів вісім. Міномет один — мін до нього сорок. Набоїв в середньому по сто п’ятьдесять на рушницю — по тисячі на кулемет»...
Сотні холодноярських сіл, відділи із дальших сіл та хуторів — зголошувалися одні за другими. Стоячи із Чорнотою поблизу отамана — перекидаємося заввагами і зустрічаємося на одній думці: набої... їх немало. Кожний холодноярець-селянин — дбайливо збирав їх, як збирали колись батьки срібні царські рублі на купівлю шматка поля або кожуха. Та... немало лише для перших боїв. Для наступних боїв — наші запаси набоїв — у ворога...
Найкраще забезпеченою у бойові матеріяли була мельничанська сотня, що була найчисленнішою — хоч село не було найбільшим, а коло двохсот чоловік із нього — полягло вже в боях під прапором Холодного Яру. Мельничани виглядали найбільш «козакувато». Командував ними Семен Чучупака. Олекса і наймолодший Іван Чучупаки — теж були в сотні. Старий батько Чучупака, по смерти Василя та Петра — подався і до рушниці вже не здужав.
Коли Семен Чучупака увійшов на подвір’я лісничівки, щоб дати звіт отаманові — слідом за ним прийшов дід Гармаш із англійською рушницею на плечі і ножем-колієм за поясом. Як ми з Андрієм гостювали у діда минулого тижня — він показував нам з гордістю того ножа і запевняв, що це правдивий «свячений» його діда, що у Максима Залізняка «гарматами заправляв». Ледве закінчив мельничанський отаман свій рапорт — дід Гармаш підійшов до нього і стукнувши закаблуками, відсалютував рукою до баранячої шапки:
— Пане отамане! Хочу начальникові скаргу подати.
Чучупака усміхнувся: — Прошу.
Дід повернувся по воєнному до Деркача і завзято стукнув закаблуками.
— Пане отамане! Приношу вам скаргу на свого сільського отамана Семена Чучупаку, що не хоче мене до війська принята. Як мої сини і внук у війську — то такого права нема, щоб мені забороняти. Як вам відомо, пане отамане, прадід і дід мій на Січі козакували і сам я п’ятнадцять років у війську служив — до чина бомбардір-наводчіка[21] дослужився, — тому прошу відмінити наказ нашого сільського отамана, щоб я йшов до дому і ліз на піч грітися.
Деркач глянув на Чучупаку — той на діда.
— Діду! Та ж у вас сто років на карку! Вам спокою та вигоди вже треба... Ну куди вам до походу та до бою?!
Дід повернувся на закаблуках до свойого отамана і підніс руку до шапки:
— Во первих, мені тільки дев’ятьдесять шостий від Пилипівки пішов, а во вторих — я ще тебе смаркача за руку на поході поведу, як утомишся!
На таку «субординацію» — увесь штаб вибухнув реготом. Деркач сміючись поклав дідові руку на плече:
— Во первих, як ви, діду, до свойого начальника говорите, — що ж це за приклад для молодших буде?...
— Винуваті Забувся...
— А во вторих — я думаю, що коли чуєтеся ще в силі — то отаман вас прийме...
Чучупака розвів руками.
— Та мені що!.. Хай іде — буде для хлопців куліш варити.
Дід виструнився.
— А то вже як прикажете, чи куліш варити — чи з гармати стріляти...
Задоволений дід пішов до синів і внука поділитися «радістю», не підозріваючи, що власне вони упросили були Чучупаку, щоб нагнав старого до дому на піч.
Від моста на Тясмині привіз верхівець вістку, що Мамай із курінем Білого Яру, відпочивши у Трушівцях після нічного переходу через Побережжя — вирушає на Кресельці.
Отаман відкликав мене і Чорноту набік.
— Треба вислати розвідку до Чигирина — що там «товариші» поробляють... Найкраще було би послати якусь метку жінку або дівчину.
Ми мали вже відомості, що бриґада піхоти вислана із Знам’янки з «поученням» Льови Троцького, увійшла вчора до Чигирина і розташувалася там. Як би вона вирушила в наш бік — нас попередять суботівці, але що «поробляє» — треба знати. Із розвідниць, що ними ми вже послуговувалися, найкращими були дві інтелігентні дівчини із Медведівки та дві молоді черниці із Мотриного манастиря. Викликати
