Гордість і упередженість - Джейн Остін

— Марно я старався. Це все надаремне. Я не зможу впоратися з власними почуттями. Дозвольте мені зізнатись, як палко я вас кохаю, як я обожнюю вас!

Здивуванню Елізабет не було меж. Вона нічого не відповіла — лише почервоніла і з недовірою поглянула на нього широко розплющеними очима. Містер Дарсі розцінив це як достатнє заохочення з її боку і відразу ж заходився розписувати всі свої почуття до неї, котрі, як виявилося, він плекав уже давно. Говорив він добре, та крім голосу серця в його словах можна було розрізнити й деякі інші почуття: гордовитості в них було не менше, ніж любові. Про своє усвідомлення її нижчого суспільного становища, про своє приниження, про родинні перешкоди, котрі здоровий глузд завжди протиставляє велінню серця, він говорив з таким запалом, котрий цілком можна було пояснити його ураженою гордістю, але котрий навряд чи міг сприяти його залицянням.

Елізабет, попри свою глибоку антипатію, не могла залишитися байдужою до виливу почуттів такої людини, і хоча її наміри лишались непохитними, спочатку їй стало шкода містера Дарсі, бо вона збиралася завдати йому болю. Але потім, роздратована його наступними словами, вона у своєму гніві забула про всяке співчуття. Однак вона спробувала взяти себе в руки, щоб відповісти йому з належним спокоєм після того, як він закінчить свою промову. На завершення він запевнив її в силі свого почуття, котре, попри всі спроби, визнав за неможливе подолати, і висловив сподівання, що винагородою за таку пристрасть буде її згода на пропозицію його руки. Коли Дарсі мовив ці слова, Елізабет неважко було помітити, що він анітрохи не сумнівається у сприятливій відповіді. Він тільки говорив про свої побоювання і тривоги, але обличчя його промовляло, що насправді він почувався впевнено. Ця обставина ще більше її розлютила, тож, коли він закінчив, обличчя її розпашілося від гніву і вона сказала:

— У таких випадках заведено, наскільки мені відомо, демонструвати вдячність за висловлені почуття, хоч якими безнадійними вони були б. Удячність — річ цілком природна, і якби я дійсно почувалася вдячною, то подякувала б вам. Але я не можу цього зробити — я ніколи не мала потреби у вашій добрій думці про мене, котру ви щойно мали милість висловити проти мого бажання. Перепрошую за біль, що я його завдала. Це вийшло цілком ненавмисне, і я сподіваюся, що він не триватиме довго. Після моєї відповіді ті почуття, котрі, як ви кажете, довго не давали вам змоги освідчитися мені в коханні, допоможуть досить швидко цей біль подолати.

Містер Дарсі, прихилившись до каміна, не зводив очей з її обличчя і, здавалося, дослухався до її слів з великим подивом і з не меншим обуренням. Його обличчя стало блідим від гніву, кожна його риса свідчила про величезне сум'яття, що коїлося в його душі. Він усіляко намагався принаймні виглядати спокійним і не наважувався заговорити, доки не опанує себе. На Елізабет його мовчання справило вкрай гнітюче враження. Нарешті підкреслено спокійним голосом він мовив:

– І це вся відповідь, яку мені судилося почути?! Дозвольте запитати: а чому, власне, ви мені відмовили саме в такий спосіб, не турбуючись при цьому хоч про якусь позірну чемність? Хоча це вже не має великого значення.

— Мені теж цікаво, — відповіла Елізабет, — як це ви, з явним наміром образити і принизити, насмілилися сказати, що любите мене попри свою волю, попри своє почуття здорового глузду і навіть попри ваш характер? Чи не було це певним виправданням для вашої нечемності, якщо ви вже заговорили про нечемність мою? Крім того, я маю й інші підстави бути нечемною, і ви це знаєте. Навіть якщо б я не була налаштована проти вас, чи почувалася байдуже, чи навіть ставилася до вас прихильно, то все одно — жодне з міркувань не змусило б мене прийняти пропозицію чоловіка, котрий зруйнував — і, можливо, назавжди — щастя моєї улюбленої сестри!

При цих словах колір обличчя містера Дарсі знову змінивсь, але він швидко впорався зі своїми емоціями і надалі слухав Елізабет, уже не намагаючись перебивати, в той час як вона продовжувала:

— Я маю абсолютно всі підстави думати про вас зле. Жодна причина не спроможеться виправдати вашу несправедливу та негідну поведінку в цій справі. Ви не смієте, ви не можете заперечувати, що були головним, якщо не єдиним винуватцем їхнього розлучення, піддавання одного з них осуду світського товариства через примхливість і непослідовність, а другої — осміянню через надії, що не справдилися, винуватцем того, що обоє вони зазнали величезного нещастя і приниження.

Вона зробила паузу і з обуренням побачила, що він слухав її з виглядом, котрий свідчив про відсутність у нього будь-якого почуття розкаяння. Більше того — Дарсі дивився на неї з посмішкою, крізь яку прозирав якийсь показний скептицизм.

— Ви ж не будете заперечувати, що це ваших рук справа? — повторила Елізабет.

Він відповів — із напускним спокоєм:

— Я не збираюся заперечувати, що зробив усе від мене залежне для того, щоб розлучити свого друга з вашою сестрою, і що я радію своєму успіхові. Щодо нього я виявився милостивішим, ніж супроти себе.

Обурена Еліза проігнорувала останню його фразу, що містила якийсь натяк на самовиправдання; але вона не могла не вхопити її смисл, котрий, однак, не здатен був її заспокоїти.

— Але моя антипатія викликана не тільки цим випадком, — продовжила вона. — Моя думка про вас сформувалася ще до того, як він стався. Докладно про ваш характер я дізналася з розповіді, котру почула багато місяців тому від містера Вікхема. То що ж ви скажете з цього приводу? Який акт дружньої допомоги ви придумаєте на своє виправдання цього разу? Яку перекручену версію подій будете нав'язувати іншим?

— Вас, я бачу, дуже цікавлять проблеми цього джентльмена, — сказав Дарсі вже менш спокійним тоном, а його обличчя знову почервоніло.

— А хіба можна не співчувати йому, знаючи про всі його нещастя?

— Його нещастя! — презирливо відізвався Дарсі. — Так, він дійсно пережив великі нещастя.

— Які накликали на нього ви! — запально вигукнула Елізабет. — Це ви довели його до нинішнього злиденного стану — відносно злиденного. Ви позбавили його тих благ, котрі, як ви знаєте, призначалися саме йому. У найкращі роки його життя ви позбавили його тієї матеріальної незалежності, яку він і заслужив і мав отримати по праву. У