Свої - Анна Чмутова

— Чому?

— Тому що це може все зіпсувати, — шепоче.

— Я впевнений, що не зіпсує, — відповідає теж тихо, хоча ще хвилину тому вони не цуралися підвищити голос.

— Будь ласка.

— Гаразд.

Вони стоять поруч. Більше не торкаються одне одного, бо Соломія боягузливо прибирає палець.

— Потанцюймо? — тихий голос Давида розрізає тишу, наче ножиці.

— Що?

Давид замість слів протягує руку дівчині. Та дивиться то на його обличчя, то на долоню, наче там гадюка. Але все ж вагання відпускає та вкладає свою руку.

— Ми так, без музики будемо? — перепитує.

— Я можу, звісно, заспівати, — сміється Давид. Так лагідно, їй на вухо. Соля навіть відчуває своїм тілом вібрації, що йдуть із його грудної клітини. — Але давай краще на телефоні увімкнемо.

Клацає щось на смартфоні, кладе його на підвіконня та притискає до себе дівчину. Соля всередині на мить застигає. Вони, здається, ніколи ще не були настільки близькі.

Кімнату заливає тільки легке світло від ліхтарів на вулиці й лампочки над столом. З вулиці чути голоси дітей, а з телефону — лірика, покладена на музику. Пружина, що закручувалась усередині Соломії, зараз ризикує повністю розслабитися. І на краще, що це відбувається, поки вони танцюють — у дівчини є шанс не впасти, бо міцні руки її тримають.

Рухи двох тіл кімнатою навряд чи можна назвати танцями. Щось схоже на те, як у підлітковому віці хлопець кличе однокласницю на шкільній дискотеці. Дівчина кладе свої руки на плечі Давиду. Маси в ньому не мало. Росту — теж. Він — натуральна скеля. За такою зазвичай мріють сховатися дівчата, так?..

— Мені подобається з тобою сваритися, — заявляє Давид. — Але ось так набагато краще.

У такт пісні легенько рухає свої руки на її спині, але не переходить межу. Чи є ще ті чоловіки, що так спокійно себе ведуть?.. Можливо, Соля занадто занурилась у світ журналістики та стереотипи суспільства? Там іноді без них не обійтися. Частіше стереотипи, звісно, заважають. Але їх так багато навкруги, що відрізняти від правди стає щоразу складніше.

— Мені теж так подобається.

— То може…

— Тш-ш, — Соля перериває Давида тим самим методом, уже перевіреним і зрозумілим.

— Гаразд. Я зрозумів.

Музика завершується, а на заміну їй із вулиці вітер заносить рев мотора мотоцикла. І Соломія, наче боягуз, відстрибує від Давида. Потім розуміє, що виставила себе йолопом. Але вже не повертається в обійми.

— Кхм, як там Каспер?

— Ти ж учора його бачила. Усе нормально, відгодувався — дай боже.

— А зараз він що, сам?

— Ну а з ким ще? Зараз прийду, ми погуляємо, покупаємось. Потім він спробує зализати мене до смерті. Ну й ляжемо спати.

— Йому, мабуть, одному одиноко там.

— Хочеш, я завтра прийду з ним?

— Ні, — махає головою. — У сенсі, що я завтра не можу. У мене зустріч з Макаром.

Хоча й Соломія не дивиться на Давида прямо, зміну в ньому одразу ж відзначає. І між ними одразу з’являється перепона. Ще й морозна, наче літній вітер приніс не звуки вулиці, а кучугури снігу.

— Так треба. Ми не бачились давно. Він був у відрядженні.

— Я в курсі, — сухо відзначає Давид.

Вони мовчать. Соля не знає, куди себе подіти. Дурний вечір. Вона знала, що не хоче нічого чути від Кравця. А треба було його й разом із танцями відіслати. Дівчина, наче на емоційних американських гірках. Бо всі почуття нові. Або просто дуже давно забуті.

— Я згадав, — Давид викриком розбиває кучугурне мовчання. — У Гмирі є однокласник у Мінфіні. Він не заступник міністра, але хтось впливовий. Зараз, як його… Соболевський. Так, він начальник департаменту…

— Стій, це той Соболевський, що минулого року засвітився в незаконному борделі?

— Так. Він. Тоді Гмиря з ним припинив, наче, спілкуватися. Але до того вони були доволі близькі.

— Що взагалі ця людина досі там робить?

— В органах нормальні люди не працюють.