Свої - Анна Чмутова

— Який уже є. До речі, документи я вже вивчив. Тепер мені потрібна твоя думка. Чого ще не вистачає? Окрім прямих доказів.

Соломія навіть відставляє від себе тарілку з їжею. Якщо тут така серйозна розмова, одразу стає не до вечері. Знову ловить на себе начебто стривожений погляд Давида, але той так швидко міняє вираз обличчя, що дівчина просто вирішує — їй це примарилось.

— Гаразд. Мені потрібно знати, чи є серед керівництва всіх департаментів якісь зв’язки з людьми в контрольних органах.

— А ти думаєш, що розпил грошей відбувається саме там? — Давид дивиться, як Соля закушує губу в роздумах і не стримує себе: — Ти, цейво, салат їси. А то так із губ весь силікон витягнеш.

— У мене немає силікону в губах, — Соля кривить носа, даючи зрозуміти, що вона думає про Давида і його пласкі жарти.

— Пробач. Але все одно, — киває головою на сиротливу тарілку, — їси.

Соля у відповідь не рухається.

Колись їх протистояння досягне апогею. І тоді полетять голови. Їхні ж.

— Кхм, гаразд, — Давид першим говорить знову. — Я маю на увазі, що треба бути відвертими самогубцями, щоб державний грант розпилити без більш впливових людей.

— Ти маєш на увазі когось конкретного?

— Ні. Можливо, треба ще копатися в міністерствах.

— Фінансів?

— І вони теж. У нас є яке-небудь міністерство розвитку й інновацій?

— Мені здається, це якийсь департамент. Почекай.

Соля зникає в кімнаті. А Давид трохи видихає. Усе ж у її присутності триматися важко. Взагалі зараз Кравець себе хлопчиною без досвіду почуває. Можливо, саме це він не міг дати Арині? Те, чим зараз із лишком хочеться нагородити Соломію? Нюанс тільки в тому, що Арина на це чекала, а Драгун і за даром не потрібно.

Повертається дівчина вже з ноутбуком:

— Так, є департамент такий у Мінекономіки.

— Виходить, що в нас є три гілки: розподілом фінансування займається точно Мінфін. Далі перевіряємо все ж контрольні органи. І на закуску — Мінекономіки.

— Ти чув щось про зв’язки свого керівництва із цими організаціями?

— Не пам’ятаю. Треба напружити мозок.

Соля, звісно, могла б бути різкішою й у своїй манері, що точно їй передалась із генами Клавдії Демидівни, відповісти щось колюче. Але вона себе стримує. Набридло вже випускати кігті з приводом чи без нього.

— Я думав, ти зараз щось скажеш про те, що я не вмію напружувати мозок.

Соля пхикає на це. Давид не так і далеко пішов від правди. Але в цьому зізнаватися йому вона не буде.

— З чого ти взяв?

— Можливо, з того, що ти постійно намагаєшся мене підколоти. А ще з того, що я дійсно не занадто швидко думаю.

— Не наговорюй на себе.

— Я серйозно. Таких, як я, зазвичай неосвіченими називають.

— Ти зараз дуже прибіднюєшся. Неосвічених людей не беруть на роботу до таких серйозних компаній.

— Пф, в охорону? Туди беруть усіх. І не прибідняюсь. Просто констатую. Я так-то не сильно любив у школі навчатися. А ти, думаю, була відмінницею, чи не так?

— Не так. Я школу ненавиділа.

— Здивувала.

У голові Давида Соломія-школярка вимальовувалась як відмінниця-бунтарка. Виходить, що з нього навіть детектив поганий.

— Гаразд, — буркає Соломія. — Відмінницею я була. Але цю справу ненавиділа.

А ні, не все втрачено. Дедукція навпіл з інтуїцією його не підвели.

— Але в будь-якому разі, — продовжує дівчина, — не оцінки в школі вирішують, людина освічена чи ні. У тебе є честь і чесність — це роблять тебе набагато розумнішим за інших.

— Або повним кретином, чи не так?

— Можливо, у всього є крайнощі.

— Чого ти школу не любила?

— Бо школа — це, як і все інше державне, система. Старі викладачі не бачать далі свого носа. Вчать не життю, а дурним фактам, що не знадобляться в житті. Тобі хоча б раз переріз паралелепіпеда знадобився?

— Ні, — зі сміхом відповідає Давид.

— Ось і мені ні. А я на ці довбані перерізи витратила місяць свого життя.

— І все для того, аби бути відмінницею?

— Я максималістка.

— Дивно, що ми все ж можемо розмовляти нормально, — коментує Давид.

— Ми й до цього нормально розмовляли.

— Тільки не тоді, коли намагались одне одного підколоти болячіше.

— А кажеш, що неосвічений. Бачиш, щось у цьому житті розумієш.

— Соль, я… — Давид зупиняється. Встає з-за столу та в кілька кроків перетинає кімнату, наближаючись до неї. — Я хочу тобі сказати зараз…

— Тш-ш, — Соломія лякається. Погляду, дикої рішучості чоловіка, його близькості. Кладе палець йому на губи, зупиняючи. Він зараз може сказати те, що ніколи не виправити. Що повисне мовчазно між ними. І що Соломія зараз не готова почути. Вона й гадки не має, про що Давид. Але знає, що сама зараз емоційно нестабільна. Вона вчора була в психотерапевта і здала аналізи. І сама собі пообіцяла не йти за емоціями.