Зібрання творів - Амброз Бірс

підхоже місце для некрополя, а на третій день відбулася його інавгурація – подвійний похорон. Мірою занепаду табору кладовище розросталось і стало густонаселеним передмістям значно раніше, ніж останній житель Герді-Ґерді, здобувши остаточну перемогу в борні з невідступною малярією та дуже вже нав’язливими револьверами, розвернув свого в’ючного осла хвостом до Індіанського Струмка. А тепер, коли містечко перегорнуло суху жовту сторінку старечого маразму, цей цвинтар, хоч і трохи потерпів від часу та обставин, хоч і не вільний від усіляких граматичних та орфографічних новацій (уже не кажучи про набіги койотів), цілком відповідав скромним потребам свого населення. Кладовище займало понад два акри землі, слушно вибраної – з огляду на її непридатність як золотодобувної ділянки. Тут росло кілька схожих на кістяки дерев. Одне з них відзначалося товстою гілкою, на якій досі промовисто теліпалася знищена негодою мотузка. Було також півсотні жорствяно-піщаних пагорбків і зо двадцять грубих нагробних дощок, прикметних своєрідною, згаданою вище орфографією. На цвинтарі бідувала колонія колючих грушевих деревець. Одне слово, цей Господній притулок, як його шанобливо називали, міг похвалитися ще разючішим занепадом, ніж сам Герді-Ґерді. І ось у найгустіше заселеній частині цього видатного клаптя землі містер Доуман вбив кілок із золотошукацькою заявкою. В супутній записці він зазначив: «Про випадок, якщо в процесі роботи доведеться видалити когось із мерців, я зобов’язуюся повторно поховати його з відповідними почестями».

III

Джефферсон Доуман був родом із Елізабеттауна, що в штаті Нью-Джерсі. Шість років тому він залишив там своє серце на зберігання золотоволосій скромній дівчині на ім’я Мері Маттьюз – як запевнення того, що Джефф повернеться й попросить її руки.

– Я знаю, що ти не повернешся живим. Таж тобі ніколи нічого не вдавалося.

Цією реплікою міс Маттьюз проілюструвала своє уявлення про успіх, а заодно й про вміння жінки заохочувати чоловіка.

– Якщо не повернешся, – додала вона, – я сама приїду до тебе в Каліфорнію. Будеш викопувати монети із землі, а я складатиму їх у мішечки.

Містер Доуман не схвалив такої суто жіночої теорії про золоті поклади. Сам він вважав, що цей метал видобувають у рідкому стані, тож рішуче забракував наміри Мері. Не давав їй хлипати, злегка затуливши долонею рота, усміхався їй у вічі й зціловував сльози, а тоді, сказавши бадьоре «бувай», вирушив на довгі самотні роки до Каліфорнії, щоб там із незламною волею, тривкою надією та непорушною вірністю працювати для нареченої. Жодної миті не забував, навіщо він на це пішов. Тим часом міс Маттьюз поступилася монополією на свій скромний талант – складати монети в мішечки. Перейняв її азартний гравець із Нью-Йорка, містер Сімен. Він цінував цей жест значно вище, ніж непереборну схильність Мері спорожняти мішечки й роздаровувати гроші своїм залицяльникам – суперникам Джо Сімена. Зрештою той виразив своє несхвалення такої схильності відчайдушним вчинком, яким зразу ж забезпечив собі посаду обліковця в тюремній пральні, а своїй напарниці – прізвисько «Покремсана Моллі». Тоді ж Моллі написала містерові Доуману зворушливого листа, в якому звільнила нареченого від даного ним слова. Також додала знімок, який наочно показав, що вона вже не має права навіть мріяти про те, щоб стати колись місіс Доуман. Адресантка так мальовничо описала, як їхала верхи, упала й увередила обличчя, що за цю кінську провину сумирна шкапа, на якій адресат вибрався до Червоного Вовка одержати листа, мусила розплачуватися боками під гострими шпорами вершника упродовж зворотної дороги до табору. Дивно, але той лист подіяв зовсім інакше, ніж гадалося. Досі вірність містера Доумана диктували кохання та обов’язок, а тепер до цих двох спонук долучилася честь. Світлина із зображенням гарненького личка, знівеченого чимсь схожим на удар ножа, посіла належне місце в серці нареченого й нахабно витіснила попередній образ, не спотворений шрамом. Дізнавшись про це, міс Маттьюз здивувалась, але не аж так, як можна було б сподіватися з огляду на її низьку оцінку Доуманової шляхетності, засвідчену тоном листа. Відтоді ця дівчина писала дедалі рідше й зрештою перестала листуватися.

Був у містера Доумана ще один кореспондент – містер Брі з Герді-Ґерді, колишній мешканець Червоного Вовка. Цей джентльмен, хоч і помітний серед золотошукачів, не належав до них. Знав їхнє ремесло, а на ділі це знання зводилося до того, що Барні Брі чудово володів їхнім жаргоном і щедро збагачував його власними лінгвістичними знахідками, характерними не так вишуканістю, як влучністю. Цим він справляв сильне враження на недосвідчених новаків, які прагли осягти глибини новаторських досягнень. Коли Барні не розважав захоплених слухачів із Сан-Франциско або зі східних штатів, він зазвичай виконував порівняно скромну роботу – підмітав підлогу й очищував плювальниці в танцювальних залах.

Містер Брі мав дві сильні пристрасті. Перша – прив’язаність до Джефферсона Доумана, який колись зробив йому велику послугу. Друга – любов до віскі, від якого, звісно, ніхто ніколи не дочекався послуг. Барні був одним із перших, що нахлинули до Герді-Ґерді, але не досяг успіху і помалу опустився до роботи гробокопача. Вона не була посадою. Просто час від часу, коли якесь невелике непорозуміння за картярським столом у салуні збігалося з частковим витвереженням містера Брі після тривалої пиятики, той брався тремкими руками за лопату. Одного дня містер Доуман одержав у Червоному Вовку листа з поштовим штемпелем «Герді, Каліфорнія» і, заклопотаний іншими справами, засунув його у шпарину в стіні своєї хижки. Мав намір прочитати, коли руки дійдуть, але забув про це. Прочитати довелось аж за два роки, коли це посланця випало з шпарини. Ось що в ньому написано:

«Герді, 6 червня.

Друже Джеффе, я напав на неї у складі кісток. Вона сліпа й кишить вошами. Я не я, якщо не паюватиму з тобою. Пари з рота не пущу, поки не аговкнеш.

Твій Барні.

P. S. Я запечатав її Скаррі».

Маючи уявлення про жаргон золотошукачів і про манеру містера Брі ділитися думками, містер Доуман легко зрозумів цю незвичну епістолу. Барні, копаючи могилу, наткнувся на нерозгалужену кварцову жилу, багату на самородки. Задля давньої дружби він хоче зробити містера Доумана своїм компаньйоном і буде мовчати про це відкриття, поки не дістане відповіді. Постскриптум прозоро вказує, що грабар приховав скарб, поховавши над ним тлінні останки якоїсь особи на ім’я Скаррі.

За два роки, які минули між одержанням і прочитанням цього листа, сталися певні події, про які містер Доуман дізнався в Червоному Вовку. Мабуть-таки, містер Брі, перш ніж прикрити свою знахідку тілом Скаррі, вирішив слушно нею розпорядитися й видобув із жили дещицю золота. Бо ж