Дума про невмирущого - Павло Архипович Загребельний

На третiй день їхньої роботи посеред круглої ями показався стабiлiзатор бомби. Троє вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ, великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металевої сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi виїмки в цiй сковородi i вихопити її з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач тримався в своєму гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу.

— Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) — ред. ] — нервово закричав згори Бранко.

— Не хвилюйся, Андре, спокiйно, — порадив Ервiн.

А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити його з мiсця.

Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в цього руського юнака. I мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й стрибнув до Андрiя.

— Ти чого? — здивувався Коваленко.

— Допоможу тобi, — сказав Поль. — Тут треба добрячої сили, а я, бачиш, займався до вiйни штангою. Отак — раз, два! Раз, два!

Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся.

— Дай-но ключ.

Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому.

— Берiмось удвох, — сказав Сампiк. — Раз, два!

Ключ пiд їхнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всерединi бомби — i буде кiнець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, їм пощастило. Мабуть, зривач у нiй був зiпсований.

Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити її вiд цупких обiймiв землi, i лише пiсля того витягли її на поверхню з допомогою цiлої команди полякiв.

— Ми можемо втiшатися самими собою бiля цiєї бомби, як кажуть англiйцi, — засмiявся Поль.

— Чому ти весь час згадуєш англiйцiв? — поцiкавився Андрiй. — Чи ти їх так любиш? Чи, може, жив у Англiї?

— Я був пiд Дюнкерком, — сказав француз, — I я бачив, як англiйськi транспорти везли на туманний Альбiон своїх бравих солдатiв. Вони втiкали, залишивши нас, своїх союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла-Манш. Нас посадили за колючий дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв.

— Я теж колись бився з танками Гудерiана, — сказав Андрiй, — Бився разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу.

— А я не мiг не думати, — гаряче промовив француз, — Бо вони ж союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина?

— Тепер нам нi на кого сподiватися, — зауважив Андрiй, — треба дбати про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть.

— Ти гадаєш, що ми можемо втекти звiдси? — не повiрив Поль.

— Я переконаний у цьому.

— Ми використаємо для цього першу ж нагоду, — втрутився в їхню розмову Бранко.

— А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, — сказав Ервiн.

— Боже милий, — зiтхнув француз, — Що б я зараз оддав за мiсяць, за тиждень, за один день свободи!

Тiєї ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин гримiли на станцiї й у Сусiднiх од неї кварталах мiста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не знешкодять її, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволiкання.

Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели своїх бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боцi широкої вулицi.

— Он там. I не валандатись довго.

Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але й не наближаючись до нього, а «бомба-генерали» пiшли до центрального пiд'їзду. Троє з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт. Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони ступили на кам'янi сходи.

I от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить їхня загроза, їхня доля, їхнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! I тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка:

— Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. I обов'язково з випивкою.

Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили заперечувати проти такої спокусливої пропозицiї.

— Тодi, — захоплюючись, вiв далi Поль, — тепла ванна, чиста бiлизна i спати, спати, спати аж до вечора.

— А коли нас застукають вартовi? — висловив побоювання Ервiн.

— Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, нiж нашi хоробрi есесiвцi — засмiявся Поль. — Ну, я пiшов на розшуки снiданку й вина.

— Стривай, — зупинив його Андрiй. — Треба домовитися.

— Про що ж домовлятися? — розвiв руками Поль i виразно подивився на Бранко, сподiваючись на його пiдтримку.

Але серб мовчав.

— Ага, розумiю! — ляснув себе по стегнах француз. — Нашi брати слов'яни вже утворили свiй альянс i