Дума про невмирущого - Павло Архипович Загребельний

— Пiшли! Працювать! I швидко, а то я…

Обличчя в нього раптом скривилося, вiн замахнувся автоматом. Вартовi були як вартовi. Нi гiршi, нi кращi од тих, яких Андрiєвi вже доводилося бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Вiн узяв щуп i поволiк його до тiєї зловiсної дiрки мiж шпалами.

Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав:

— Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище — Гронеманн. В ув'язненнi — з тридцять третього року. Комунiст.

— Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, — весело промовив чорнявий красень. — Що стосується мене, то я — француз. Поль Сампiк з Ам'єна. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у макi [французькi партизани, бiйцi опору — ред.]. Знову попався.

— Я серб, — виступив наперед блiдолиций. — Бранко, Художник. З армiї генерала Тiто.

Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв.

— Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi, — знову почав Ервiн. — Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм протилежному, але хай справедливiсть панує хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi операцiї проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей час повиннi одiйти од мене якомога далi.

— А чому саме ти? — поцiкавився француз Поль.

— Ну, хоча б тому, що це моя iдея, — всмiхнувся Ервiн.

— Домовились, — кивнув на знак згоди француз. — Далi?

— Далi ми всi разом розкопуємо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й отi, — вiн кивнув у бiк есесiвцiв, — не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один.

— Я, — сказав Андрiй.

— О, ти ще маленький! — вiдсторонив його своїм широким плечем Поль.

— Ми всi тут однаковi, — суворо промовив Андрiй. — Я вигвинчуватиму зривач у цiй бомбi.

— Боже, якi всi нервовi, — розвiв руками француз. — Що ж тодi робитиму я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'єна?

— На вашу долю припаде iнша бомба, — заспокоїв його Ервiн.

— Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко?

— Менi однаково, — вiдповiв серб.

Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов її збоку вiд лiнiї, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в неї.

— Набридне нашiй старушенцiї слухати оте шкрябання — i як трахне вона! — задумливо промовив Поль.

— А ти боїшся смертi? — подивився на нього серб.

— Я шкодую.

— За чим?

— Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження.

— О, пiсля цiєї вiйни свiт набагато полiпшиться, — запевнив француза Ервiн.

— Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! пожартував Поль.

— Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, — сказав йому Бранко.

— Як ти мiг догадатися? — здивувався Поль.

— По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець.

— Чому саме нiмець? — мляво поцiкавився Гронеманн.

— Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри.

— Ого! — вигукнув Поль. — Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працює уява.

— Ми, художники, вмiємо «роздягати» людське обличчя.

— Що стосується мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, — засмiявся Поль.

— Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, — зауважив Ервiн.

— Просто хочу бути самим собою, — знизав плечима Сампiк, — Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?

— Я ще малий для таких розмов, — всмiхнувся Андрiй,

— О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, — вигукнув Поль. — У вiсiмнадцять рокiв потрапити в «бомба-генерали» — це не кожен зумiє.

— Менi двадцять, — поправив його Андрiй.

— Двадцять — це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.

— В «бомба-генерали» потрапляють i кримiнальнi злочинцi, — сказав Андрiй.

— Ну серед нас то вже напевне немає кримiнальних злочинцiв, — впевнено промовив Сампiк. — Адже ж правда?

Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб приєднатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi.

До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до своєї роботи, вони не поспiшали, хоч як погрожували їм здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу — буде iнша. Куди ж поспiшати?

Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергiї, а її й так уже залишилося небагато в їхнiх знесилених, зголоднiлих тiлах.