Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін

Лише тепер вона по-справжньому збагнула, яка між ними відстань. Адже він не Симон Колиба. Ніколи він не належав до бридкого товариства тих душогубів. Тому її так і тягло до нього. Вона аж тепер зрозуміла істинний смисл свого прагнення домогтися од нього якоїсь, бодай найменшої, прихильності. Її вабив чистий світ, до якого він належав. Вона передчувала в його натурі щось світле, незвичайне. Але який він далекий, який недосяжний нині! Доля її позначена печаттю страждання. Бо ніколи не одгукнеться на її почуття той, хто знайшов своє щастя з іншою.

Їй стало невимовно шкода себе. Пішла, не чуючи під собою дороги.

Сіла на зарошену лаву і гірко та невтішно розридалась.

— Вас хто покривдив? — почула над собою скрипучий голос.

Підвела голову, здивувалась чужому співчуттю.

Дідок з цапиною борідкою спинився і жалісливо дивився на неї.

— А-а, — одмахнулася вона, витираючи на щоках рясні сльози. — Ніхто мене не кривдив… Сама у всьому винна…

— Буває, — співчутливо мовив дідок і пошкандибав геть, кілька разів озирнувшись на неї.

Гелена сиділа незрушно. Жовте кленове листя на мокрому асфальті будило їй в душі якусь давню тривогу…

Зірвався вихор, налетів на самотнє деревце, шарпонув його, шелеснув опалим листям і одразу ж вгамувався. Мов і не налітав оскаженіло, не гнівився. На вітах кленка лишилося зовсім мало листя. Деревце завмерло — безпорадне, насторожене. Щось сирітське було в ньому…

«Отак і на мене злющий вітрюган наскочив, — невтішно подумала Гелена. — Літа мої позривав, як безборонне листя, і в безвість поніс… Скільки їх ще лишилося, тих літ? Хто прихистить безталання моє? Самотина мені судилась, гірка самотина… Еге ж, сама у всьому винна…»

Вона уявила себе осінньою гілкою, обшарпаною вітром. На душі стало смутно. Не витирала вже сліз. Хай плаче душа, легше стане…

«Павук проклятущий обікрав мою долю, — з ненавистю подумала про чоловіка, од якого не було жодної звістки. — Ненаситний кровопивця… Чого піддалася йому? Чого не боронилася?» Скільки кривди зазнала з ним! А найбільша, найзліша ота його кривда, коли розпач вогнем випалив їй душу, коли руки хотіла на себе накласти…

…То було ще тоді, як не знала Симона. Жила сподіванням на краще. Пітьмавий світ, в якому чула себе полонянкою, світ, котрий спорудив і ревно оберігав Тетеря, зневаживши її жіночі мрії і жадання, гнітив її, змушував шукати бодай якого просвітку. Люта її самотність ставала дедалі дошкульнішою.

— Пішла б у дитбудинок, — порадила якось давня приятелька, котрій скаржилась на свою лиху долю, сповідалась у своїх бідуваннях з осоружним чоловіком, анітрохи не криючись од неї. — Там стільки бідолашних сиріток, без батька-матері страждають… Взяла б собі котрого, матір'ю б дитяті стала… Чого тобі? Нині багато бездітних так роблять… Дитині втішиш долю сирітську, і самій на старість не буде самітньо…

— А він? — засумнівалась Гелена. — Що скаже мій кадуб на це?

— А де він дінеться? — заспокійливо мовила подруга. — Мусить зрозуміти тебе. Хай чужим втішиться, як на своїх не спромігся… Не камінне ж серце у нього…

— Мені здається, що він зовсім серця не має, — смутно мовила Гелена. — Чим лишень живе? Гроші, одні гроші на думці… Брудні до того ж… Коли б ти знала, що він за птаха! Куди крила свої яструбині нагострив…

— Чого ж живеш з ним? Кинь його геть, сама вирішуй свою долю…

— Пізно, — зітхнула Гелена. — Тінь од нього до мене, до днів моїх мов приклеїлась… Страшна та тінь!

— Дивачка ти, — не зрозуміла її подруга.

Розмова ця глибоко запала Гелені в душу. Якось зважилась, пішла в дитбудинок. Печальними очима видивляла з дитячого гурту дитя, котре могло б стати їй за рідне.

Одразу ж запримітила п'ятилітнього хлопчика, білоголового, з карими оченятами, в яких світилась недитяча задумливість. Сидів осторонь од усіх, книжечку якусь гортав.

Підійшла до нього нечутно, навпочіпки присіла, торкнулась рукою шовковистого чубчика. Цукерку простягнула.

Хлопчик здивовано глянув на неї.

— Спасибі, тьотю, — чемно мовив, сховавши цукерку до кишені.

— А ти спробуй, — жалісливо дивлячись на нього, порадила. — Смачно!

— А я з Мишком поділюсь, — мовило хлоп'я.

— Мишко твій друг? — поцікавилась. — Де ж він? Позви його…

— Братик мій, — відповів хлопчик. — Хворий. Лежить в ізоляторі…

— А тебе ж як звати?

— Тимко…

— Мишко рідний твій братик?

— Еге ж… Рідний. Йому три роки…

— А мене ти не пам'ятаєш? — спитала Гелена.

— Ні, тьотю, — твердо мовив хлопчик, по-дорослому пильно глянувши на неї.

Через тиждень, оформивши всі необхідні документи, вона забрала з собою обох хлопчиків. Віднині вони мали стати її синами. Про Тетерю не думала. Дирекції сказала, що чоловік