Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін
Дебелий бандит, з перев'язаною головою, пояснив, що він командує загоном поранених, яких лишили для охорони табору. Крім них тут нікого немає. Всі далеко в лісі, на вогневих рубежах. Хмара із загоном автоматників і кількома пулеметниками пробивається з оточення по центру. Судячи з усього, їм вдалося вихопитись. Шлях єдиний — через болото…
— Не вихопились! — урвав його пояснення Басенко. — А з вас, виходить смертників зробили? Адже зверхник ваш кинувся навтьоки, а вас лишив напризволяще…
Бандит відповів, що, мабуть, так і є. Вони й справді смертники. Хмара наказав боронитись до останнього патрону. Набоїв досить, є кулемет і гранати, та ув'язуватись в бій не має сенсу.
Тому вони вирішили здатися без єдиного пострілу. Сподіваються на помилування.
На питання, де може подітися полонений Хмарою Симон Колиба, бандит не міг сказати нічого певного. «А жінка? Де жінка? — спитав Басенко. — Показуй, де у вас в'язнів тримали!» «Софія? — перепитав бандит, — пішла, звичайно, з Хмарою…» «Жінка Колиби!» — пояснив Басенко. «Не чув про таку! — мовив похмуро бандит. — У таборі була одна жінка, Софія, коханка Хмари…» Басенко зрозумів, що натрапив на бандерівців, які були мало обізнані з тим, що відбувалось останнім часом у схроні.
Обстежив бункер. Документів ніяких не виявив. «Спалили?» — суворо глянув на бандитів, що боязко озиралися навкруги, чекаючи вирішення своєї долі. «Зверхники забрали з собою», — пояснив один з бандитів.
Прибули автомашини. Це надійшов третій ешелон атакуючих. У грузовиках сиділи обеззброєні перші полонені. Басенко зрозумів, що його завдання виконане, але результат був надто невтішним. Йому не вдалося натрапити навіть на слід Сокрути. Він був явно розчарований своєю участю в бою. Краще б лишитись з прикордонниками на острові. Там, очевидно, розгорнуться найголовніші події. Басенко наказав радистові передати донесення Максименку.
На острові, тим часом, і справді відбувались найгарячіші події.
Бандерівці, керовані Хмарою, через три години після початку атаки вийшли на острів, не підозрюючи, що натрапили на справжній капкан. Ледь бандитські загони опинились у зоні оточення, як звідусюди обізвались кулемети. Ошелешені несподіванкою, бандити розсіялись по чагарниках. Спалахнула безладна, панічна стрілянина. Зрозумівши, що натрапив на засідку, Хмара наказав пробиватись вперед. Його загін, одначе, не мав жодної ознаки бойового порядку. Це був жалюгідний гурт бойовиків, котрі мало дослухались наказів зверхника. Кожен дбав про врятування власної шкіри. Хмарі, одначе, вдалося об'єднати зо два десятки автоматників, опанувати їхнім розпачливим настроєм. Дав наказ плазом рухатись вперед, далі кинутись на приступ лінії оточення. Прикордонники зустріли їх кинджальним вогнем. Бандити, що лишились у живих, залягли. «Пробиватись поодинці!» — наказав Хмара. Лишившись самотнім, він гарячково розмірковував, як вирватись з цієї несподіваної пастки. Поруч сопів Митрофан Дикий. «Звідки вони могли дізнатись про цей хід, як думаєш?» — хрипко спитав найближчого свого поплічника, що із «шмайсером» в руках лежав, одсапуючись. «Колиба! Адже втік, погань… Він привів їх сюди!» — затравлено озираючись, мовив Дикий. «Не міг він знати цього ходу!» — заперечив Хмара. «Такий знає все… Через твою м'якотілість така халепа, друже провідниче! — мовив з гидливістю Дикий. — Ти як знаєш, а я спробую вирватись звідси…»
Коли він одповз, Хмара витяг пістолет. Приставив до скроні. Холодний доторк зброї здався пекучим. Відчув, що йому тремтять руки. Зробити роковий порух пальцем виявилось нелегкою справою. Не вистачило мужності. Приставив пістолета до вуст. Зуби зацокотіли об сталь. Його лихоманило. Він не міг скарати себе. Жбурнув пістолет у кущі, звівся на повен зріст, здійнявши руки. Гримнула автоматна черга. Хмара сіпнувся і впав обличчям у землю. «Слимак!» — вилаявся Дикий, одповзаючи в глибінь чагарників. Пошкодував, що не прошив колишнього зверхника чергою ще в таборі.
У густих заростях він звівся на ноги і побіг. Біг навмання, сподіваючись на щасливий випадок, — пан чи пропав. Вскочив в осоку, що сягала йому плечей, відчув під ногами багно болота. Зупинився. Метнувся назад, де був твердий грунт острова. І раптом застиг на місці. Під кущем сидів не хто інший, як Павло Жигайло.
— То це ти привів їх? — поцілився «шмайсером» йому в груди.
— Ну я! — підвівся Жигайло, лихом пом'янувши лейтенанта, котрий не довірив йому зброї. — Я привів, щоб поквитатись з тобою! Стріляй!
— Ти знаєш вихід звідси? — несподівано миролюбно запитав Дикий.
— Може, й знаю, та не скажу! — з викликом мовив Жигайло.
— Дурень! — люто глянув на нього Митрофан. — Не бійся, я не мститимусь. Виведи мене, багато грошей маю… Не поскуплюся! Віддячу…
— Стріляй, чого торгуєшся? — озвався Жигайло. — Нікуди я не піду…
— Забудьмо все лихе, — благально мовив Митрофан. — Хто вони тобі? За що їм твоя сліпа служба? Чим вони тобі віддячать? Я щедро заплачу, я багатий… Через кордон перейдемо, заживемо, що ті пани…
— Стріляй, кажу! — підійшов Жигайло майже впритул.
— Отямся, Павле, — спробував зламати затятість колишнього бойовика Дикий, — хто вони тобі? Все одно тобі до кінця не віритимуть…
— Може, ти й правду кажеш, — буркнув Жигайло. — Бачиш, беззбройним лишили… Не довіряють!
— Отак би й зразу! — зрадів Дикий миролюбному тону. — Ходімо! Виберемось — золотом обсиплю з голови до ніг! У мене скарб більший од Жовтобрюхового…
— А де Тетеря? — спитав Жигайло.
— Десь тут, якщо живий ще… Пішли!
Але не встиг він зробити й двох кроків, зовсім повіривши несподіваній Жигайловій згоді, як
