Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

Ось уже й вертоліт, так що закінчую.

Кохаю, Чарлі

Лист 4

Піппо, моя люба!

Перше рандеву! Привезли генератор і решту обладнання. Усі дуже раді (крім індіанців, яким до цього всього байдуже). Їжа, цигарки. А засобів від москітів не привезли зовсім — уявляєш? Ще одне — Вік не дозволяє привозити газети, що мене не на жарт роздратувало. Ну що ми, діти малі?! Невже читання Independent двотижневої давності якось вплине на мою гру?! Чи таки вплине? Я глибоко здивований, що Вік дозволив нам отримувати листи. А для Чарлі нічого нема… Я розумію, що казав тобі не писати, окрім крайніх випадків, але це я несерйозно. Сподіваюся, ти здогадалася.

П’ятниця. Слухай, я розумію, що ти не хочеш про це говорити, але, на мою думку, ця розлука нам дуже корисна. Багато в чому. Справді, я вже стаю застарий для бурхливих гулянок. «Я СВОЄ ВІДБУЯНИВ», — СКАЗАВ ТЕЛЕНЕГІДНИК ЧАРЛІ. Кохаю.

Піппо, люба, я насправді думаю, що це на мене індіанці так впливають (а, і вже субота). Вони такі відкриті, такі безпосередні. Ось вони — абсолютно голі, вони кажуть те, що думають, роблять, що хочуть, їдять, коли голодні, кохаються так, наче це найприродніша річ у світі* (*Це не з особистого досвіду. Совість Чарлі чиста), а коли відчувають, що життя скінчилося, лягають і помирають. Це дійсно щось. Я не маю на увазі, що сам так можу — принаймні зараз ні, але просто хочу сказати, що відчуваю душевну близькість із цими людьми. У мене майже з’являється відчуття, що мене послано сюди, щоб я в них навчився жити. Може таке бути? Усе гаразд, кохана, я не повернуся зі вставленою в ніс фігнею, але, може, повернуся з меншою кількістю фігні в голові. А вся та історія з Ліндою… я розумію, що ми домовилися не згадувати, але я через неї себе таким лайном почуваю. Що завдав тобі болю. Що обманював. Тут, де біля моїх ніг тече річка, де я дізнаюся назви птахів, яких не знаю по-англійськи, мені так добре, що в мене є ти.

Неділя. Не тільки відстані заворожують, чи як там воно. У перебуванні тут є щось особливе. Пам’ятаєш американських астронавтів, як вони походили по Місяцю й повернулися повністю іншими людьми після того, як побачили Землю як звичайну планету, одну з багатьох — маленьку й далеку? Деякі з них потім у релігію вдарилися, чи дах у них поїхав, здається, але річ у тому, що вони повернулися не такими, як відлітали. Зі мною щось дуже подібне, тільки я подався не в технологічне майбутнє, а навпаки, назад у часі. Та я, власне, й не хотів сказати, що це якась відсталість. Уся команда вважає індіанців фантастично примітивними, бо в них нема радіоприймачів. На мою думку, тим-то вони й шалено зрілі та прогресивні, що не мають тих приймачів. Вони, самі того не розуміючи, мене вчать. Я починаю бачити багато що на відстані. Господи, як же мені прикро через Лінду.

Понеділок. Довго все встановлювали — і пішов дощ. Одна з дівчат учить мене тутешньої мови. Не хвилюйся, бурундучку, — певне, вся в болячках.* (*Це така ніби примовка в знімальній групі. Якщо хтось пробує завести розмову про секс чи поглядає на індіанок, то хтось завжди каже: «Певне, вона вся в болячках». У Лондоні це, мабуть, не так смішно.) Намагався з’ясувати, як вони називають себе, як зветься плем’я. Знаєш що: ВОНИ СЕБЕ НІЯК НЕ НАЗИВАЮТЬ!!! І назви для своєї мови теж не мають. Правда ж, дивовижно!! Неймовірно зрілі люди. Ну це як націоналізм тут і не ночував.

Вівторок. Як же приємно, що ми вже почали. Усі працюють заодно. Ніяких тих придуркуватих профспілкових правил. Кожен робить, що в його силах. Це, напевне, індіанці так на нас впливають. Так і має бути.

Середа. По-моєму, у мене покращується вимова. Тут водиться такий білий птах на кшталт лелеки, називається тхкарні — мабуть, так цю назву можна записати. Отже, я кажу «тхкарні», коли він злітає чи сідає на воду — й індіанцям від цього страх як весело. Просто качаються від сміху. Ну, в них «Чарлі» вимовити не краще виходить.

Четвер. Не дуже. Мене вкусило 80000000000000 москітів. Метт — придурок. А якщо уважно придивитись, у нього ноги криві, слово честі.

П’ятниця. Якщо подумати — це щось надзвичайне. Ось тут плем’я індіанців — люди геть темні, навіть не мають назви для себе. Чверть тисячоліття тому двоє місіонерів-єзуїтів, намагаючись знайти дорогу назад на Оріноко, набрели на них, умовили зробити пліт і підвезти на ньому людей Божих на кількасот миль на південь, при тому люди Божі проповідували Боже слово й намагалися вдягти місцевих у «лівайси». Уже коло самого місця призначення пліт перевертається, місіонери ледь не тонуть, а індіанці безслідно зникають. Розчиняються в джунглях, і ніхто не зустрічає їх, доки Вікові дослідники не вистежують їх рік тому. Тепер вони нам допомагають точно так само, як двісті років тому. Мені дико не терпиться дізнатися: що ж це плем’я пам’ятає? Може, в них є якісь балади про те, як до великої водної анаконди на південь везли двох по-жіночому вбраних білих чоловіків, чи як вони ще це собі уявляють? Чи білі люди просто зникли з пам’яті племені, так само як і плем’я — з пам’яті білих людей? Багато про що є подумати. А що буде, коли ми підемо геть? Чи вони теж зникнуть ще на двісті-триста років? Чи загинуть від якоїсь смертельної інфекції, а залишиться від них тільки цей фільм, де вони грають роль власних предків? Не знаю, геть у голові не вкладається.

Благословляю тебе, дочко моя, не гріши більше.*

(*Жартую!!!)

Цілую, Чарлі

Ні в неділю, ні в середу нічого не було від тебе. Може, Рохас щось завтра принесе. Я насправді не хотів, аби ти мені не писала, я це нещиро казав. Хай там як, надішлю це.

Лист 5

Люба!

Оця чернеча ряса — якнайменш зручний одяг для того, щоб вирушити в джунглі. У ній пітнієш, як свинюка — comme un porco. Як міг той отець Фермен триматися з гідністю — не уявляю, і край. Хоча, мабуть, ти могла б сказати, що він страждав на благо релігії, як я зараз — на