Санаторійна зона - Микола Хвильовий

– Що таке? – в свою чергу не зрозумів метранпаж.

– Прошу сісти! Хочу поговорити з вами!

– Ви хочете говорити зі мною?

– Я хочу говорити з вами! – чітко сказав анарх.

Осінні хмари закутали небо, і раптом замжичило. Це так скоро зробилось, що анарх, почувши за коміром краплі холодної води, здивовано подивився на небо.

Збоку рипів підрізаний ясен. Біля центрального будинку було тихо, майже мертво, нібито санаторій зовсім спорожнів. Так буває за тих скучних днів, коли осінь заводить їх у свій безвихідний тупик.

На конторськім плацу іржали коні, і десь тарахкотіла підвода.

Карно деякий час постояв напроти анарха і несподівано сів біля нього на колоді.

– Слухаю! – сказав він.

– Слухайте! – знову усміхнувся анарх і положив свою руку на метранпажеве коліно: йому прийшла мисль, що перед ним безплотна істота. І навіть живе тіло Карно, яке він почув крізь матерію, не запевнило остаточно анарха.

– Ну? – знову кинув метранпаж.

– Не ну, а от що, друже! – почав фамільярно анарх. – Як ви гадаєте: про що ми будемо з вами говорити зараз?

– Не знаю!

– А може, знаєте?

– Може, знаю, – спокійно сказав Карно.

– Ну, без жартів, – суворо кинув анарх. – Кажіть, про що ми будемо з вами говорити зараз?

– Вам це дуже потрібно знати?

– Дуже!

– А коли дуже, – і Карно знову саркастично усміхнувся, – то я вам скажу: очевидно, про лист.

– От! – зрадів анарх і з полегкістю зітхнув, нібито боявся, що Карно цього не скаже.

– Ну, а далі що? – спокійно спитав метранпаж.

– Далі особливого нічого. Я, гадаю, що ви й тепер не відмовитесь од своєї анонімки.

– Не одмовляюсь! – сказав Карно. – І більше того: не одмовляюсь і од тієї фрази, що її написано було на Майїному столі.

– От, я так і думав! – зрадів анарх. – Я певний був, що й це саме ви зробили. Я тільки мовчав.

– А чому ж мовчали? – в свою чергу спитав метранпаж.

– Чому я мовчав? – і анарх задумався, наче прислухався до одноманітного тихого шуму в ринвах, по яких стікала дрібна осіння мжичка. Потім він повернув голову і подивився на скрипучий підрізаний ясен.

– Так! Чого ж ви мовчали? – ще раз спитав Карно.

Але анарх вже не міг говорити. Він і тепер пізнав якусь розгубленість перед цим маленьким чоловічком. Кожна нотка голосу Карно звучала вже гаркавим сарказмом, всесильним, майже безсмертним.

– Тому що треба мовчати! – ледве вимовив анарх. – Пустіть мене, я піду, – тихо додав він.

– Я вас не держу! – усміхнувся Карно і підвівся з колоди.

Тоді анарх насунув на чоло капелюха і мовчки пішов у свою палату. Там він ліг на койку і уперто на протязі кількох годин дивився в якусь сіру крапку, що стояла в стіні.

XVII

Листяні симфонії чергувались з дрібними дощами. Йшла глуха пора. За конторським плацом стукала молотарка, і відтіля долітав запах молодих снопів. В прозорі дні золотий потоп поширював свої володіння і заполоняв кожний глухий закуток. Але коли приходили сірі дні з дрібними дощами, тоді чути було тільки печальні мотиви ринв. Тоді сиротливо виглядала оаза закинутого города. День неохоче появлявся на санаторійній зоні, зате зникав хутко, ніби випадково забрів сюди. Як тільки смеркало, прокидалась електрична станція і одбивала свої глухі удари. Йшли тумани, і в них іноді пропадали не тільки осінні далі, але й експериментальна ферма.

Зранку готувались до виїзду із санаторію: Унікум, дідок і психопат. Санаторійний фаетон стояв вже біля веранди. Чекали, поки скінчиться сніданок. Йшов дрібний дощ і скучно дзвенів у ринвах. Зрідка з-за ріки доносився задушений крик санаторійного дурня. І пустельні доріжки, і порожня холодна ріка, і сіверкі вітерці, і сірі далі за перевалами – все уявляло собою зараз тоскливу осінню елегію. Обличчя всім були бліді, мало не земляні. Покоївки неохоче подавали страву на стіл. З кухні доносився легкий одноманітний дзвін тарілок. І анарх почував в цьому дзвоні сторожку тривогу.

Тоді в анархову кімнату зайшов Хлоня і сів на ліжко.

– Знаєте, – сказав він, – я тільки-но знову був на командній висоті. Я дивився навкруги себе… Скучно!

Анарх заплющив очі і сказав:

– Так…

– Чули, – знову сказав Хлоня. – Сестра Катря вже, здається, одержала командировку.

– Да?

– Да! – кинув Хлоня і спитав: – А коли ж ви думаєте виїжджати?

Коли він думає виїжджати? І справді, коли він буде виїжджати? – І тоді знову прийшла мисль, що він відсіля ніколи не виїде, що відсіля, з санаторійної зони, нема шляхів. – «І не треба!» – подумав анарх, також хутко погасаючи, як і затривожився. І справді: йому більше нічого не треба. Це так просто, це так ясно.

– Скучно! – ще раз протягнув юний поет. – Пам’ятаєте легенду? І от я думаю: десь там, на сіверкій дикій півночі, лежить геніальний м’ятежник, закутаний у міцні ланцюги, і теж думає: «Скучно». І справді: можливо, він знову підведеться зі свого одра, можливо, він знову зійде на наш азіатський корабель і візьме румпель, але ніколи вже він не прорветься з холодного, всесильного льоду і не виведе корабель в стихію. Мені хотілося, щоб він скоріше вмер. Так буде краще, принаймні для нього!

Хлоня дивився у сіре вікно. За вікном стояв туман. З сусідньої палати щось виносили: очевидно, виїжджала Унікум. Кроки по коридору звучали глухо й пустельно. Санаторій вилюднявся. Тільки над чорною кухнею стояв цілий день димок. Димок то стояв стовпом, то, розірваний, танув між голих дерев: на нього налітав сіверкий вітерець.

– А інтересно, – несподівано запитав Хлоня, – ординатор не викликав вас?

– Для чого?

– А як же: пожучить за кепі!

– Ні!

– Я так і знав, – сказав Хлоня. – Але річ не в цьому. Я все на ту ж тему. Я знову думаю: десь там, на сіверкій дикій півночі, лежить геніальний м’ятежник, закутаний у міцні ланцюги, і в нього одна мисль: «Скучно». І справді: така загибель, поза стихією, біля тієї глухої стіни, про яку каже сестра Катря. Це ж неможливо!.. Це ж якийсь всесвітній ідіотизм! І на чорта ж тоді я існую? Щоб битися з вітряками? Смішно: учень не може бути більше за свого вчителя… А Ленін приходить через п’ятсот літ.

– Так, – машинально сказав анарх.

– Але образливо от що, – сказав Хлоня. – Пройдуть роки: один, два, десять, двадцять, і, повірте мені, невидимий ворог помститься. Я вже зараз бачу, як мислі мого великого вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду і маклерського перекручування. Світова сволоч, що пролізе в святе святих, – сховається там за його ім’ям і зробить з нього брудне знаряддя, яким і одкидатиме людськість назад. І коли б