Данина Каталонії - Джордж Орвелл

лаві, з якої посеред ночі впав. Коли відійти від залізниці, то єдиним можливим способом пересування залишалися випадкові вантажівки. Мені доводилося стовбичити на узбіччі й чекати, інколи три або чотири години поспіль, разом з юрбами нещасних селян, які тягли вузли з качками й кролями, й махати руками вантажівкам. І ось нарешті, коли щастило зупинити машину, не навантажену по зав’язку людьми, хлібом чи боєприпасами, ти під саме небо підскакував на розбитій дорозі. Я навіть на коні так не підстрибував, як на тій машині. Єдиним способом не випасти було збитися всім докупи і триматися один за одного. Це було принизливо, проте я був заслабким і не міг без сторонньої допомоги залізти у вантажівку.

Я переночував у шпиталі в Монсоні, де мав пройти медкомісію. На сусідньому ліжку лежав поранений у ліве око боєць загону швидкого реагування. Він був привітним чолов’ягою й дав мені сигарет. «У Барселоні ми стріляли один в одного», — сказав я. На ці слова ми обоє розреготалися. Дивовижно, наскільки змінювалась атмосфера з наближенням до передової. Тут зникала вся, чи майже вся, ненависть, що панувала між людьми, які належали до різних політичних партій. За увесь час на фронті жоден член ОСПК не виказував до мене ворожості через те, що я служив у РПМЄ. Усе це залишилося у Барселоні, навіть після завершення війни. До слова, у Сьєтамо було багато військових загонів швидкого реагування — їх відрядили з Барселони для наступу на Уеску. Загалом же, загони швидкого реагування не належать до військ, що готуються для війни на передовій, і більшість з них раніше взагалі не були під вогнем. У Барселоні вони панували на вулицях, проте тут були ąuintos (новобранцями) й губилися на тлі інших бійців — п’ятнадцятирічних хлопчаків, які місяцями сиділи в окопах.

Лікар у Монсоні так само витягнув мого язика й запхав в горло дзеркало. Так само весело, як і інші, запевнив, що я більше не зможу говорити, й підписав мою довідку. Поки я чекав своєї черги на огляд, в операційній проводили якусь жахливу операцію без анестезії. Не розумію, чому лікарі не ввели пацієнтові знеболювального. Операція тривала довго, стояв нестерпний крик, і коли я нарешті зайшов до операційної, то побачив розкидані стільці, а на підлозі калюжі крові й сечі.

Я дуже чітко пам’ятаю кожну дрібницю цієї останньої подорожі. Мій настрій разюче відрізнявся від того, яким був останні декілька місяців. Я отримав звільнення зі штампом 29-ї дивізії і мав лікарський висновок, згідно з яким мене «визнали непридатним до служби». Я міг повертатися до Англії. І ось тепер я отримав можливість уперше роздивитися Іспанію. Потяг ходив лише раз на день, тож я міг провести цей день у Барбастро. До цього я був у Барбастро лише проїздом, і місто здавалося мені просто частиною війни — брудним, холодним і непривітним, повним гуркоту вантажівок та обшарпаних вояків. Дивно, але тепер місто виглядало інакше.

Блукаючи Барбастро, я побачив мальовничі звивисті вулички, старовинні кам’яні мости, винні крамниці зі здоровенними бочками заввишки у зріст людини та цікаві майстерні у напівпідвальних приміщеннях, де виготовляли колеса для бричок, кинджали, дерев’яні ложки та міхи з козячої шкіри. Я спостерігав, як майстер робить міх, і з великою цікавістю зауважив те, чого раніше не знав, — шерсть не видаляють, тож, по суті, ми п’ємо настоянку на козячій шерсті. Я місяцями пив з такого міха — й ні сном ні духом про це не знав. За містом протікала мілка річечка з водою жовто-зеленого кольору. Просто за річечкою здіймалася прямовисна скеля, на схилах якої тиснулися будинки, тож з вікна власної спальні на висоті ста футів господар міг плювати у воду. В заглибленнях скелі сиділа незліченна кількість голубів. На карнизах старих покинутих будівель Лериди звили гнізда тисячі ластівок, і здалеку ряди цих гнізд скидалися на пишну ліпнину в стилі рококо. Дивовижно, але пробувши в Іспанії шість місяців, я ніколи не помічав усіх цих речей. Маючи у кишені документи на звільнення, я нарешті відчув себе людиною і мандрівником. І тепер уперше за весь час відчув, що я в Іспанії, в країні, в якій завжди мріяв побувати. На тихих вуличках Лериди і Барбастро я на мить відчув далекий, неясний відгомін тієї Іспанії, що живе у нашій уяві. Білі гірські хребти, пастухи, катівні інквізиції, мавританські палаци, чорні каравани мулів, сірі оливкові дерева й лимонні гаї, дівчата у чорних мантильях, вина Малаги та Аліканте, собори, кардинали, корида, цигани, серенади — усе це і є Іспанія. На мапі Європи Іспанія була країною, що мене найбільше цікавила, і дуже шкода, що, коли я нарешті сюди дістався, то побачив лише цей північно-східний куточок, у розпал дурнуватої війни, ще й взимку.

До Барселони я потрапив пізно ввечері. Ніде не було таксі, щоб дістатися до санаторію, розташованого за містом, отож, перекусивши по дорозі, я одразу вирушив до «Континенталю». Пам’ятаю свою розмову з приємним офіціантом про дубові жбани, в яких подають вино. Я сказав, що хотів би купити декілька таких і відвезти як сувенір до Англії. Офіціант глянув на мене співчутливо. «Так, вони гарні, але ви таких ніде не купите. Їх більше не роблять. Насправді, більше нічого не роблять. І виною усьому війна». У цьому ми були одностайні. Я знову відчув себе мандрівником. Чоловік поцікавився, чи сподобалась мені Іспанія, чи повернуся сюди ще колись. Авжеж, неодмінно. Через те, що сталося потім ця мирна розмова дуже запала мені в душу.

Коли я дістався готелю, дружина очікувала мене у холі. Вона підвелася і підійшла до мене. Потім обійняла мене за шию і солодко усміхаючись, прошепотіла на вухо:

— Йди геть!

— Що?

— Геть, кажу, йди!

— Що таке?

— Не стовбич тут! Йди геть!

— Чого це? Що сталося?

Дружина взяла мене за руку й уже вела до сходів, аж раптом ми зустріли француза (імені його не називатиму, він був нашим другом, хоч і не мав стосунку до РПМЄ). Він схвильовано подивився на мене.

— Друже, тобі не можна тут бути. Йди геть і десь заховайся, поки ці в поліцію не зателефонували.

Ось тобі й маєш! Біля сходів стояв один із працівників готелю, який служив у РПМЄ, про що, як мені здається, не здогадувалася адміністрація готелю. Він непомітно вислизнув з ліфта й ламаною англійською сказав мені швидше йти геть. Я й досі не розумів, у чому річ.

— Що тут