Данина Каталонії - Джордж Орвелл

— То я зможу говорити?

— Говорити? — весело перепитав він. — Ні, говорити ви вже не зможете.

Однак він помилився. Протягом двох місяців я міг розмовляти лише пошепки, але потім у мене раптом відновився голос — інша голосова зв’язка взяла на себе функцію «втраченої». Рука боліла через те, що куля пройшла через пучок шийних нервів. Це був сильний біль, як при невралгії, який не вгавав приблизно місяць, особливо вночі, тож спав я препогано. Пальці правої руки також були напівпаралізованими. Минуло вже п’ять місяців, проте вказівний палець і досі німіє. І все це результат поранення в шию.

Моя рана була по-своєму цікава, й багато лікарів приходили подивитися на мене. Цмокаючи язиками, вони повторювали: «Que suerte! Que suerte!» — як пощастило. Один навіть зі знанням справи сказав мені, що куля пройшла буквально за міліметр від артерії. Звідки йому знати? Усі, кого я в той час зустрічав — лікарі, медсестри, інтерни, навіть інші пацієнти, — запевняли, що той, хто вижив після такого поранення — просто щасливець. Але я думаю, що бути щасливим — означає не бути пораненим узагалі.

Розділ 13

Поки я був у шпиталі в Барселоні, у повітрі згущувалося щось лиховісне, і запанувала атмосфера страху, підозри, непевності та невимовної ненависті. Травневі бої залишили по собі невитравне враження. Після повалення уряду Кабальєро комуністи взяли владу у свої руки, комуністичні міністри отримали повноваження займатися порядком, а тому ніхто не сумнівався — щойно випаде слушна нагода, вони розправляться зі своїми опонентами. Проте поки що було тихо, і я навіть не уявляв, що може трапитись. Однак, мене постійно мучило відчуття біди, невиразне усвідомлення, що станеться лихо. Навіть якщо ви не брали участі у змові, атмосфера змушувала вас так почуватися. У кафе всі розмовляли пошепки й остерігалися — чи той чолов’яга за сусіднім столом, бува, не шпигун з поліції. Через цензуру преси скрізь ширилися лиховісні чутки. Говорили, що уряд Негріна-Прієто збирається піти на компроміс у війні. У той час я схилявся до цієї думки, оскільки фашисти наближалися до Більбао і, здавалося, уряд нічого не робив, щоб цьому завадити. По всьому місту висіли прапори басків, по кафе ходили дівчата з коробками для пожертв, по радіо торочили про «героїчних захисників», проте баски не отримували ніякої реальної допомоги. Я не відкидав думки, що уряд веде подвійну гру. Подальші події довели, що я сильно помилявся, але порятунок Більбао видавався цілком реальним, якби уряд хоч щось робив. Наступ на Араґонському фронті, хай навіть неуспішний, міг би змусити Франко перекинути туди частину військ. Проте уряд розпочав наступальну операцію надто пізно — Більбао вже було втрачено. НКП у великих кількостях поширювало листівки «Будь насторожі!», натякаючи, що «певна партія» (комуністи) задумали державний переворот. Поширювався острах вторгнення фашистів у Каталонію. Раніше, коли ми поверталися на фронт, я на власні очі бачив масивні оборонні конструкції, що зводили за багато кілометрів від передової. По всій Барселоні також будувалися та облаштовувалися нові бомбосховища. Населення боялося повітряних і морських нападів. Найчастіше то були навчальні тривоги, але після кожної сирени та попереджувальних вогнів місто буквально вимирало на довгі години, а перелякані люди ховалися у підвалах. У в’язницях досі було повно людей, які сиділи там ще з травневих боїв, і понад те щоразу додавалося нових в’язнів. По одному, по двоє, анархісти і прихильники РПМЄ зникали у в’язницях. Наскільки ми знали, нікого не судили і не висували жодних звинувачень, навіть у «троцькізмі». Людей просто ловили й кидали до в’язниці, зазвичай утримуючи в одиночній камері. Боб Смайлі досі перебував у в’язниці Валенсії. Нам нічого не вдалося дізнатися, хіба лише те, що ані представник лейбористів, ані призначений Бобові адвокат так і не отримали дозволу на зустріч із ним. До в’язниць кидали все більше іноземців — бійців Інтернаціональної бригади та ополченців інших підрозділів. Зазвичай формальним приводом було звинувачення у дезертирстві. Загалом, наразі достоту ніхто не знав, ким був ополченець — добровольцем чи солдатом регулярної армії. Ще декілька місяців тому кожного, хто записувався до ополчення, запевняли, що він вважається добровольцем, а тому, коли настане час йти у відпустку, може звільнитися, якщо забажає. Тепер виявилося, що уряд передумав і кожен повстанець раптом став солдатом регулярної армії. Якщо він хотів повернутися додому, то автоматично вважався дезертиром. Але навіть щодо цього не було певності. На деяких ділянках фронту солдатів досі звільняли. На кордоні такі посвідки про звільнення інколи визнавали, інколи — ні, і тоді солдата одразу кидали за ґрати. Згодом кількість іноземних «дезертирів» зросла до сотень, проте, коли їхні країни здійняли галас, багатьох із них повернули на батьківщину.

Вулицями розгулювали озброєні бійці загону швидкого реагування, цивільні гвардійці утримували кафе та інші стратегічні об’єкти. Багато будівель ОСПК досі були закладені мішками з піском та забарикадовані. У різних районах міста тепер стояли контрольні пункти з карабінерами, які зупиняли перехожих і перевіряли їхні документи. Мене попереджали, щоб я не показував свого посвідчення члена РПМЄ, а лише свій паспорт чи лікарняну довідку. Належність солдата до РПМЄ була небезпечною. Бійців РПМЄ, які перебували у відпустці або мали поранення, карали по-своєму — ускладнювали їм отримання заробітної платні. Газета «Ла Баталья» виходила друком, проте ледь животіла під тиском цензури. Це ж стосується «Солідарідад» та інших анархістських газет. Згідно з новим правилом матеріал, що вилучався цензурою, замінювався іншим, тож тепер не залишалося білих плям і неможливо було визначити, вирізалося щось чи ні.

Дефіцит продовольства, що коливався протягом усієї війни, тепер досяг свого апогею. Хліба було дуже мало, під час випікання дешевших сортів домішувалося рисове борошно. Хліб, що видавали солдатам у казармах, мав жовто-сірий колір і скидався радше на шпаклівку. Молока й цукру обмаль, тютюн взагалі, здається, зник, можна було розжитися хіба лише контрабандними сигаретами. А надто бракувало оливкової олії, яку іспанці використовують для найрізноманітніших потреб. Жінки стояли в довгих чергах за оливковою олією, і їх контролювали гвардійці на конях. Цивільні гвардійці полюбляли забавляти себе, заганяючи коней в чергу й змушуючи їх ставати жінкам на ноги. Дрібної решти майже не було, і це всіх дратувало. Срібло було вилучено з обігу, а нових монет поки не