Данина Каталонії - Джордж Орвелл
Я довго тинявся містом і нарешті опинився десь поблизу лікарні. Мені потрібне було місце, де можна прилягти і де мене не знайде поліція, вимагаючи пред’явити документи. Я спробував заховатися у бомбосховищі, проте його нещодавно викопали і там було волого. Тоді я натрапив на руїни спаленої під час революції церкви, — від неї залишилися лише стіни без даху з купою каміння й сміття всередині. У темряві я знайшов заглиблення і там уклався. На залишках кам’яного мурування солодко не поспиш, але ніч була теплою, тож я зміг декілька годин подрімати.
Розділ 14
Коли тебе розшукує поліція у такому місті як Барселона, найгірше те, що усі кав’ярні та магазини відчиняються досить пізно. Якщо довелося спати на вулиці, то прокидаєшся на світанку, але жодне кафе Барселони не відчиняє дверей раніше дев’ятої ранку. Я мусив чекати декілька годин, щоб нарешті поголитися й випити кави. Дивно було побачити на стіні у перукарні пам’ятку анархістів. Плакат пояснював, що давати на чай заборонено. «Революція звільнила нас від пут!» — повідомляв плакат. Мені закортіло попередити перукарів, що якщо вони не схаменуться, незабаром пута можуть повернутись назад.
Я знову поплентався до центру. Над будівлями РПМЄ зірвали червоні прапори, натомість там майоріли республіканські стяги, а в дверях стояли озброєні цивільні гвардійці. У будівлі центру допомоги на розі площі Каталонії порозважалася поліція — вибили майже всі вікна. Книжкові кіоски РПМЄ стояли спустошені, а трохи далі вулицею Ла Рамбла вказівник заклеїли карикатурою на РПМЄ — маска, а під нею фашистська пика. Майже в самому кінці Ла Рамбла, біля набережної, я побачив дещо химерне — брудні й пошарпані після передової ополченці втомлено витягнулися на стільцях, які для роботи поставили чистильники чобіт. Я навіть упізнав декого з них. То були бійці РПМЄ, які прибули з фронту у відпустку, й, дізнавшись про заборону РПМЄ, мусили ночувати бозна-де просто неба, бо біля їхніх домівок постійно чатувала поліція. Кожен член РПМЄ, повернувшись до Барселони в цей час, міг вибирати: переховуватися чи потрапити до в’язниці, що було поганою ідеєю після трьох-чотирьох місяців на передовій.
Ситуація видавалася дивною. Вночі на нас полювали, а вдень можна було жити майже звичним життям. Кожен будинок, в якому мешкали ті, хто міг переховувати представників РПМЄ, уже перебував чи міг бути під наглядом. Неможливо також було піти до готелю чи пансіонату, оскільки існував наказ, що зобов’язував їхніх власників повідомляти поліцію про заселення нових клієнтів. Насправді це означало ночівлю на вулиці. Проте вдень у такому місті як Барселона, ви були, можна сказати, у безпеці. Вулицями нипали цивільні гвардійці, бійці загону швидкого реагування, карабінери, звичайні поліцейські й ще бозна скільки шпигунів у цивільному. Але вони не спиняли усіх підряд, тож якщо ви виглядали як усі інші, то боятися фактично не було чого. Головне — не вештатися поблизу будівель РПМЄ і не заходити в кафе, де вас знали. Того дня і наступного я провів досить багато часу у громадській лазні. Мені це видалося непоганим місцем, щоб згаяти час та сховатись. На жаль, така думка ще багатьом прийшла в голову, і коли я вже виїхав з Барселони, поліція здійснила напад на одну з громадських лазень і заарештувала багато «троцькістів» у чому мати народила.
Просто посеред Ла Рамбла я зіштовхнувся з одним із поранених, який перебував у санаторії «Маурин». Ми непомітно підморгнули один одному, як робили усі в той час, і змогли тихенько зустрітися в одному з кафе, що було вулицею далі. Він уник арешту в санаторії, проте, як і багато інших, мусив жити на вулиці. Бідака був у самій лише сорочці і геть без грошей. Він розповів мені, як один із цивільних гвардійців здер зі стіни великий кольоровий портрет Мауріна й пошматував його. Сам же Маурін (один з лідерів РПМЄ) перебував у полоні у фашистів, і подейкували, що його вже розстріляли.
О десятій я зустрівся з дружиною біля британського консульства, згодом підійшли Макнер та Коттман. Вони одразу випалили, що Боб Смайлі мертвий. Він помер у в’язниці у Валенсії, але ніхто не знав, що саме стало причиною смерті. Його спішно поховали, й представникові лейбористської партії, який там був, не дозволили оглянути тіло.
Звичайно, я одразу вирішив, що Боба розстріляли. У той час так всі думали, але тепер я гадаю, що ми могли й помилятися. Трохи згодом причиною смерті назвали апендицит, а потім від іншого в’язня, якого випустили з в’язниці, ми почули, що Боб справді хворів. То може історія про апендицит і не була вигадкою. А показати тіло Мюррею відмовилися лише для того, щоб йому допекти. Розповім вам трохи про Боба Смайлі. Він був молодим — усього двадцять два роки — і фізично найздоровішим з усіх, кого мені доводилося зустрічати. На фронті серед іспанців та англійців він був єдиним, хто, пролежавши три місяці в окопі, жодного разу не захворів. Люди з таким здоров’ям не помирають від апендициту, якщо одержують належний догляд. Але якби ви побачили іспанські в’язниці — особливо ті, в яких тримають політичних в’язнів, — ви б зрозуміли, чи мала шанс хвора людина отримати належний догляд та увагу. Ті в’язниці