Данина Каталонії - Джордж Орвелл

радше скидалися на катакомби. Щоб знайти щось подібне в Англії, слід повернутись у XVIII століття. Людей запихали в крихітні кімнатки, де навіть усім лягти було непросто. Часто в’язнів тримали у льохах чи інших темних приміщеннях. Зауважте, що то не було тимчасовим триманням — у деяких випадках люди чотири чи п’ять місяців не бачили сонячного світла. Годували їх жахливо — дві тарілки супу і два шматка хліба на день. (За декілька місяців їжа трохи покращувалась.) Повірте, я не перебільшую, можете запитати будь-якого політичного в’язня, який сидів у іспанській в’язниці. У мене є оповіді про іспанські в’язниці з декількох різних джерел, і всі вони описують фактично те саме, тож немає підстав сумніватися. До того ж я й сам бачив, що таке іспанська в’язниця. Ще один мій друг-англієць, якого ув’язнили, писав, що його власний досвід перебування в іспанській в’язниці «багато чого пояснює у справі Смайлі». Мені надзвичайно складно пробачити смерть Смайлі. Він був відважним та обдарованим юнаком, який відмовився від кар’єри в університеті Ґлазґо й прибув до Іспанії боротися з фашизмом, а на фронті, як я сам бачив, бився затято й хоробро. І що вони з ним зробили? Кинули до в’язниці й дозволили померти, як безпритульній тварині. Знаю, коли йде велика і кривава війна, не час волати про смерть однієї-єдиної людини. Бомба скинута з літака просто в натовп людей на вулиці, наробить більше лиха, ніж багато політичних переслідувань. Проте гнів викликає саме безглуздість такої смерті. Померти в бою — це одне, а опинитися у в’язниці без найменшої причини і очевидного звинувачення, лише через сліпу лють, та конати, залишившись на самоті зі своєю хворобою, — це геть інше. Я не можу зрозуміти, яким чином подібний випадок, а він був не єдиним, міг наблизити перемогу.

По обіді ми з дружиною відвідали Коппа. В’язнів, які не сиділи в одиночній камері, дозволялося відвідувати, проте це було небезпечно робити більше одного чи двох разів. Поліція стежила за усіма, хто приходив, а якщо ви навідувались надто часто, то автоматично вважались друзями «троцькістів» і могли самі опинитися за ґратами. Так уже сталося з кількома людьми.

Коппа не тримали в ізоляції, тож ми легко отримали дозвіл на зустріч з ним. Поки нас вели коридором в’язниці повз залізні двері камер, назустріч нам два гвардійці вивели іспанця — бійця РПМЄ, мого знайомого з передової. Ми зустрілися поглядами і знову непомітно підморгнули один одному. Першим, кого я побачив у в’язниці, був американський ополченець, який кілька днів тому виїхав додому. І хоч з документами у нього все було гаразд, його все одно заарештували на кордоні, можливо тому, що він ще й досі носив вельветові бриджі, як у ополченців. Ми проминули один одного, ніби ніколи й не бачилися. Жахливе відчуття! Я добре його знав, місяцями ми жили в одному окопі, він допомагав нести мене, коли я отримав кулю в шию. Проте я знав, що інакше не можна. Гвардійці всюди мали очі. Було небезпечно впізнати забагато людей.

Так звана в’язниця була насправді підвальним приміщенням крамниці. У кожну з двох кімнаток площею зо двадцять квадратних метрів було набито по сто чоловік. Це місце виглядало достоту як Ньюгейтська в’язниця на малюнках XVIII століття — смердюче сміття, нагромадження людських тіл, жодних меблів — просто гола долівка, одна лава, декілька подертих ковдр, тьмяне світло, на вікнах — залізні віконниці. На брудних стінах нашкрябані революційні гасла: «Хай живе РПМЄ! Хай живе революція!» Сюди приводили усіх політичних в’язнів, арештованих за останні місяці. Навколо стояв оглушливий гомін. Зараз була година відвідування, тож людей напхалося стільки, що важко було й поворухнутись. Майже всі походили з найбідніших прошарків робітничого класу. Жінки дістали небагату їжу, що принесли своїм чоловікам. Серед в’язнів було й декілька поранених, з якими я познайомився у санаторії «Маурин». Двом з них ампутували ноги, одного до в’язниці привезли без милиць, тож він мусив стрибати на одній нозі. Був також хлопчик років дванадцяти, очевидно, дітей також арештовували. У камері жахливо смерділо — так буває завжди, коли юрбу людей зачиняють в одному приміщенні без належних санітарних умов.

Копп ішов назустріч нам, розштовхуючи людей ліктями. Повновиде свіже обличчя майора виглядало так само, і навіть у цьому брудному місці його форма виглядала охайно, а сам він був виголений. Серед ув’язнених був ще один офіцер у формі національної армії. Проштовхуючись крізь стовпище людей, вони з Коппом привітали один одного як належить і цей жест виглядав досить зворушливо. Здавалося, Копп, був у чудовому гуморі: «Гадаю, нас усіх тут перестріляють», — весело сказав він. Від слова «перестріляють» я здригнувся. Нещодавно куля пробила мені шию, і я чудово пам’ятав те відчуття. Неприємно думати, що таке може трапитись із тим, кого ти добре знаєш. Тоді я усвідомив, що всіх ключових фігур РПМЄ, і Коппа також, розстріляють. Щойно поширилися чутки про смерть Ніна, і ми дізналися, що РПМЄ звинувачують у зраді та шпигунстві. Все вказувало на сфабрикований процес і масову бійню лідерів «троцькізму». Жахливо бачити свого друга у в’язниці й не мати змоги йому допомогти. Насправді нічого не можна зробити, немає навіть сенсу звертатися до бельгійської влади, адже, приїхавши сюди, Копп порушив закон своєї країни. Я змушений був доручити розмову своїй дружині — голос до мене ще не повернувся, а писк, що долинав з мого горла, через гамір було не чути. Копп розповів нам про друзів, яких знайшов серед ув’язнених, про охоронців, з-поміж яких траплялися непогані хлопці, але деякі принижували та били боязкіших в’язнів, а ще про їжу, яку правильніше називати «помиями». На щастя, ми принесли трохи поїсти й сигарети. Копп розповів також про документи, які у нього вилучили під час арешту. Серед них був і лист від військового відомства, адресований полковникові, який керував інженерними операціями в армії на сході. Поліція конфіскувала той лист і відмовилася його повернути. Якби ми змогли його повернути, можливо, це змінило б ситуацію.

Я миттю зметикував, що це дуже важливо. Офіційний лист такого рівня з рекомендаціями від міністерства і самого генерала Позаса може підтвердити добре ім’я Коппа. Основною проблемою було довести, що цей лист насправді існував, адже якщо його прочитали в поліції, якийсь йолоп міг його просто знищити. Єдиною людиною, що могла його повернути, був офіцер, якому, власне, й адресувався лист. Копп уже про це подумав, а тому заздалегідь написав листа, якого я мав спробувати таємно винести з в’язниці