Покарання - Роман Квант

ніяк не міг сумніватися у його словах чи бодай спробувати віднестися до них з іронією. Щось таке страшне та неминуче було у його погляді та й взагалі у всій цій атмосфері, яка мене оточувала. І ця атмосфера викликала приступи паніки та страху.

Я хотів спитати того чоловіка дещо, але в мене забракло слів, наче хтось відібрав дар мови, не спитавши мого дозволу. І я мовчки ворушив пересохлими губами, як риба на суші і це нагадувало шепіт індійського шамана, який хотів визвати духа для своїх окультних ритуалів. Руки в мене сильно тремтіли, а все лице було вкрите тонким, липким шаром поту, який стікав мені на сорочку.

— З вами все гаразд? — чоловік потрусив мене за плече і я швидко повернувся до реальності.

— Ні! — чесно відповів я, вражено думаючи над останніми подіями, які не вписувалися навіть у мої найбожевільніші фантазії у хвилях психоделічних відчуттів свідомості. — Дві тисячі дев’яносто восьмий рік? Хіба таке буває? Певно ви мене розігруєте. Або все маячня!

— Ваше право не вірити у це, але правда від цього не зміниться, — він протягнув руку для знайомства. — Микола.

— Остап, — я потис його міцну руку. — Скажіть, тільки чесно. Як таке може бути? Більше половини року я жив у дві тисячі дев’ятому році, займався улюбленою справою, а тут виникло таке непорозуміння.

— Ніякого непорозуміння немає. Все стається за цілеспрямованим сценарієм. Випадковостей не існує.

Я потис плечима, мовляв, філософія штука різнобічна і дуже примхлива.

— Тоді як це може бути майбутнє? Чому Дніпропетровськ зник?

— Я розумію, що відбувається з вами. В мене є десь пів години вільного часу. Давайте перекусимо в найближчому ресторані і я спробую вас зорієнтувати у сучасному світі.

Пропозиція була непоганою і не роздумуючи, я погодився.

4

Легка музика і смачні страви із ресторану покращили мій паскудний настрій, який нагадував прив’язаного пса, що хотів вкусити перехожого. Тепер мій настрій був завше, спокійним, сумирним та лагідним песиком, який радісно вітався з усіма людьми.

Власне, Микола мене зорієнтував. Я переконався у тому, що опинився у дві тисячі дев’яносто восьмому році. Інше питання, яким чином я тут опинився і як повернутися назад, якщо така можливість існує ще.

Стосовно зміни назви все було просто. Двадцять років назад, себто у дві тисячі сімдесят восьмому, колишній президент країни перейменував місто, завдяки великому прогресивному розвитку техніки та останніх наукових досягнень в галузі трансперсональної психології, квантової фізики та механіки. Отже, людство майже за сторіччя сильно продвинулося вперед. І з усіма новими відкриттями у мене буде можливість ознайомитися, адже застряг я тут надовго.

— А ви не знаєте Долину Рільченко? — спитав я між іншим.

— А це хто така? Ніколи не чув про неї.

— Шкода, — мовив я, запалюючи цигарку. — Мені потрібно її знайти. Це допоможе вирішити деякі питання.

— Гм… Цікаво. Ну ви мені історію розповіли.

Я підняв на нього очі.

— Ви мені не вірите? Розумію, я б на вашому місці теж у це не повірив. Нагадує поведінку божевільного. Але…

— Та, ні… Доведеться вірити. Розумієте, у нас з’являються незнайомці, про яких раніше ніхто не чув. Отже, я мушу вам вірити…

Його слова не сильно мене заспокоїли, хоча б мали. Адже той факт, що він мені повірив і що такі випадки інколи трапляються, мене трохи насторожувало та лякало.

— Що ви маєте на увазі? — вирішив уточнити я.

— Ну, у наш час зникають люди. Розумієте, існують певні місця, так звані дірки часу. Через них можна потрапити у минуле, зокрема на початок двадцять першого століття. Ці місця нагадують невідому синю речовину.

Я сидів більш-менш спокійно, аж поки не почув останні слова. Вони змусили мене трохи напружитися і відчувати себе не комфортно, навіть почувати панічні передчуття небезпеки.

— Синю речовину?

— Так. Ймовірно, ця речовина є провідником між часом і простором. У Космосі працює спілка вчених, які розробляють нові проекти.

— Цікаво. А що це за машини новітні? Електромобілі?

— Ви так їх називаєте. Взагалі вони звуться біомашини. Вони користуються енергією природи. Ніяких вихлопів газів, отруєнь у повітря, — говорив Микола, а я все уважно слухав.

Такі новини і багато чого нового, що чекало мене попереду, дуже здивувало, шокувало та повністю перевернуло з ніг до голови усе моє старе світобачення, відкриваючи тепер інші уявлення, догми, що повинні йти разом з новітньою епохою. Схоже, що в цій епосі я застряг назавжди.

З Миколою ми трохи поговорили, аж поки він не пішов по справах, розпорощавшись. Далі мені доведеться досліджувати новий світ на одинці.

Розділ 30
1

Моєму тутешньому становищу не позаздриш. Мушу сказати, що я знаходився на межі безглуздя, все більше втрачаючи контакт із реальним світом. Я пригадав, що зараз опинився у дві тисячі дев’яносто восьмому році. Якщо Долині зараз двадцять п’ять років, то…

Я ледь не впав від несподіванки. Якщо вірити парапсихологам і словам Пилипа, то після смерті душа перевтілюється в нове тіло приблизно через рік. Отже, якщо я дійсно стану Долиною у наступному житті (а таке припущення вже не здається мені божевільним, а навіть видається розумним та логічним), то дата народження Долини у дві тисячі сімдесят третьому році. Тоді, дата смерті Остапа Дорошенка у дві тисячі сімдесят другому. Чорт, то я тепер знаю рік своєї смерті. І причину смерті: я потону.

Після регресивного гіпнозу, який Пилип проводив у психіатричній клініці, виявилося, що Долина в дитинстві боїться води, бо в минулому житті потонула. Це взагалі повна нісенітниця! Я в таке не вірю. Що відбувається? Навіть у містичних творах я не міг придумати такий сюжет і переплести усі події неймовірним чином. Але мені доводиться грати головну роль в цій грі. Тепер багато над чим треба подумати.