Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Чому вночі? — спитала Джоан.
— Тому, — сказав Равік. — Присунься ближче до мене, кохана, врятована з провалля сну, приблудла з місячних лук випадку, присунься, бо ніч і сон підступні. Пам’ятаєш, як ми заснули цієї ночі, одне біля одного, — ми були такі близькі, які тільки можуть бути близькі люди. Наші обличчя, тіла, думки, подих зливалися в одне… А потім між нас повільно почав закрадатися сон, сірий, безбарвний, він повивав нас, як проказа, спершу кілька плямок, потім більше й більше, опанував наші думки, просяк у нашу кров, і з мороку несвідомості крапля за краплею у нас вливалася сліпота… А тоді раптом кожен із нас залишився сам, ми попливли кудись поодинці темними каналами, віддані на поталу невідомим силам і безликій загрозі. Коли я прокинувся, то побачив тебе. Ти спала. Ти ще була далеко, я ніяк не міг піймати тебе. Ти вже нічого не знала про мене. Ти була десь там. куди я не міг піти з тобою. — Він поцілував її руку. — Хіба може бути кохання довершеним, коли я щоночі, засинаючи, втрачаю тебе?
— Я лежала, пригорнувшись до тебе. Поряд із тобою. В твоїх обіймах.
— Ти була в якійсь невідомій країні. Ти була поряд зі мною і водночас ніби десь на Сіріусі, або й ще далі. Коли тебе немає вдень, я не боюся, бо про день знаю все. А хто знає хоч щось про ніч?
— Я була з тобою.
— Тебе не було зі мною. Ти тільки лежала біля мене. Хто коли знає, яким він повернеться з країни, що не підлягає контролеві нашої свідомості? Повернеться іншим, сам того не помічаючи.
— І ти теж?
— Так, я теж, — мовив Равік. — А тепер віддай мені чарку. Я базікаю казна-що, а ти собі п’єш.
Вона подала йому чарку.
— Добре, що ти прокинувся, Равіку. Спасибі місяцеві. Без нього ми спали б далі й нічого б не знали одне про одного. Або в комусь із нас проріс би паросток розлуки, поки ми були б безборонні. І ріс би та й ріс, повільно, непомітно, аж поки одного дня пробився б назовні.
Вона тихо засміялася. Равік глянув на неї.
— Ти не дуже віриш у те, що кажеш, правда?
— Не дуже. А ти?
— І я не вірю. Але в цьому щось є. Тому ми й не віримо в нього. В цьому й полягає велич людини.
Вона знов засміялася.
— Я цього не боюся. Я довіряю нашим тілам. Вони краще знають, чого хочуть, аніж голови з їхніми нічними химерами.
Равік допив чарку.
— Добре, — сказав він. — І це правда.
— А що, як ми цієї ночі більше не будемо спати?
Равік підняв пляшку проти сріблястого місячного світла. В ній було ще на третину горілки.
— Небагато залишилось, але спробувати можна.
Він поставив пляшку на столик коло ліжка. Потім обернувся і глянув на Джоан.
— Ти така гарна, як усі мрії чоловіка і ще одна, про яку він досі не знав.
— Добре, — сказала вона. — Давай будемо прокидатися щоночі, Равіку. Ти вночі не такий, як удень.
— Кращий?
— Інакший. Уночі ти несподіваний. Завжди звідкись приходиш, невідомо звідки.
— А вдень ні?
— Не завжди. Але часом і вдень.
— Гарне мені освідчення, — мовив Равік. — Кілька тижнів тому ти б такого не сказала.
— Не сказала б. Але тоді я тебе ще й не знала.
На обличчі в неї не було й тіні нещирості. Вона говорила те, що думала, і вважала це природним. Вона не хотіла ані образити його, ані здивувати чимось особливим.
— Коли так, то біда.
— Чому?
— За кілька тижнів ти взнаєш мене ще краще і в мені для тебе буде ще менше несподіваного.
— Так само, як і в мені для тебе, — засміялася Джоан.
— З тобою зовсім не те.
— Чому?
— На твоєму боці п’ятдесят тисяч років біологічного розвитку. Кохання робить жінку мудрішою, а чоловіка збиває з пантелику.
— А ти мене кохаєш?
— Кохаю.
— Ти надто рідко говориш про це.
Вона потяглася. Як сита кішка, подумав Равік. Як сита кішка, певна, що жертва від неї не втече.
— Часом мені хочеться викинути тебе з вікна, — сказав Равік.
— То чому ж ти не викинеш?
Він глянув на неї.
— А ти міг би викинути мене? — спитала вона.
Він не відповів. Вона відхилилася на подушку.
— Знищити людину тому, що кохаєш її? Убити тому, що надто кохаєш?
Равік сягнув рукою по пляшку.
— Господи, — сказав він, — за що мені ця кара? Прокинутись уночі й отаке вислухувати!
— А хіба це неправда?
— Правда. Для третьорядних поетів і жінок, яких ніхто не вбиває.
— І для тих, хто вбиває, також.
— Можливо.
— То ти міг би вбити?
— Джоан, — сказав Равік, — перестань плескати язиком. Ця гра в слова не для мене. Я вже вбив надто багато людей. Як аматор і як фахівець. Як солдат і як лікар. Це породжує в людині зневагу, байдужість і пошану до життя. Убивством нічого не досягнеш. Хто часто вбивав, той уже не вбиватиме з кохання. Бо тоді смерть стане чимось смішним і дріб’язковим. А смерть ніколи не смішна й не дріб’язкова. І жінок усе це не стосується. Це чоловіча справа. — Він трохи помовчав. — Найшли ми про що балакати, — сказав він і нахилився над нею. — Хіба ти не моє щастя без коріння? Легеньке, як хмаринка, і яскраве, як промінь прожектора? Дай я тебе поцілую! Ніколи ще життя не було таке коштовне, як сьогодні… коли воно так мало коштує.
XVI
Світло. Нескінченна навала світла. Воно білою піною прилітало з обрію, де глибока синява моря зливалася з блакиттю неба, прилітало напружене й задихане і водночас тихе й спокійне, блискавка і її відбиток, злиті в одне… Просте, первісне щастя — бути таким ясним, так мерехтіти, так невагомо ширяти в повітрі…
Як воно сяє за її головою, подумав Равік. Наче безбарвний німб! Дадеч без перспективи. Як воно обтікає її плечі! Молоко із землі Ханаанської, шовк, зітканий з проміння. В цьому світлі ніхто не голий. Шкіра ловить його і відбиває, як скеля морську хвилю. Світляна піна, прозорий вихор, найтонші шати з найяснішого туману…
— Скільки ми вже тут живемо? — спитала Джоан.
— Вісім днів.
— Вони наче вісім років. Тобі теж так здається?
— Ні,— відповів Равік, — наче вісім годин. Вісім годин і три тисячі років. Там, де ти тепер стоїш, три тисячі років тому так само стояла молода етруска…