Рогнеда - Валентин Лукіч Чемеріс

Пізніше, у 1007 році, її онук, який теж прийме християнство, себто князь Володимир, останки легендарної Ольги перенесе у засновану ним церкву Святої Богородиці (пізніше відома як Десятинна).

Як писатиме чернець Яків: «Тіло блаженної княгині збереглося від тліну». Її «светящееся, яко солнце» тіло можна було бачити крізь віконце в кам’яному гробі, яке відкривалося для кожного істинно віруючого християнина, і «багато хто знаходив там зцілення. Всі ж інші бачили тільки гріб».

Року 1547 Ольга була зарахована до лику рівноапостольної. Такої честі удостоїлись тільки п’ятеро святих жінок у християнській історії: Марія Магдалина, першомучениця Фекла, мучениця Агафія, цариця Грузії рівноапостольна Ніна.

Пам’ять про святу Ольгу жива й дотепер. У Пскові є Ольжина набережна, Ольжин міст, Ольжина каплиця.

З часів Ольги й до 1944 року на річці Нарві існував погост і село Ольжин Хрест.

У Києві, Пскові і в місті Коростень поставлені їй пам’ятники.

На честь княгині Ольги названо затоку Ольги в Японському морі та селище міського типу Ольга Приморського краю, у Києві є Ольжинська вулиця.

У Вітебську в центрі міста при Свято-Духовому жіночому монастирі споруджена Свято-Ольжина церква.

Знак відзнаки Святої рівноапостольної княгині Ольги був заснований імператором Миколою II у 1915 році. Руська православна церква заснувала орден Святої рівноапостольної княгині Ольги.

Державна нагорода України з 1997 року – «Орден княгині Ольги».

Ольга-християнка уславилася «добрими справами: допомогою бідним та милостинею. Вона також знищувала язичницькі капища та будувала християнські церкви». Так, у «Пам’яті похвалі» Якова Мніха читаємо: «І потом требища бесовская сокруша і нача жити о Христе Ісусе, возлюбивши Бога».

З ім’ям Ольги пов’язують будівництво першого Софійського собору в Києві, церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі та Троїцької церкви у Пскові, рідному місті княгині. В одному з «Апостолів» XIV ст. записано: «В тотъ же день (11 травня) свящєніє святия Софья Киев в лето 6460 (952 рік)». Цей храм, збудований і освячений під час правління Ольги, був зруйнований у 970–971 рр. її сином Святославом.

Відомості про будівництво Троїцької церкви у Пскові містяться в одному з «Житіїв Ольги». Підтримувала Ольга й будівництво невеличких приватних капличок, молелень та маленьких церков.

Ольга померла 11 липня 969 р. на 77-му році життя. Відомо, що вона заповіла «не творити над нею тризни». Де саме її поховали – невідомо, можливо, це була одна з християнських церков, збудованих нею у Києві.

В «Повісті врем’яних літ» розповідається про поховальний обряд над її тілом, здійснений християнським «пресвітером», тобто священиком. Там ще під 1007 р. згадується, що князь Володимир переніс останки княгині до Десятинної церкви, де її й було поховано у кам’яному саркофазі» (100 видатних українців. Київ, 2006).

«Згідно з «Повістю врем’яних літ», Володимир, захопивши Корсунь, почав вимагати у візантійських імператорів сестру його собі за жінку, коли ж ні, погрожував піти на Константинополь. Ті погодились, але за умови його негайного хрещення. Коли Володимир погодився, імператори переконали Анну поїхати до «тавроскіфів», як називали тоді візантійці руських. З плачем царівна попрощалась із близькими, кажучи: «Іду, як у полон, краще б мені тут померти».

…І Володимир, великий князь Київський, вибрав християнство. А з ним і візантійську принцесу Анну. Чи навпаки – вибрав принцесу Анну, а з нею, вже як придане, і християнство.

Отже, без візантійської красуні не прийшло б християнство на Русь? Принаймні тоді (до Володимира воно приходило за Кия, Аскольда, Ігоря та Ольги, але у всіх випадках щось йому ставало на заваді). Принаймні Володимир тоді б не хрестився. Арабський історик XІ ст. Абу Шоджа ар-Рудравері підтримує версію про вирішальну роль Анни у хрещенні князя Володимира.

«Женщина воспротивилась отдать себя тому, кто расходится с нею в вере. Начались об этом переговоры, которые закончились вступлением царя русов в христианство».

Вже при першій зустрічі Анна переконала Володимира Святославича прийняти християнство і прийняти якомога швидше. Володимир повернув Візантії Корсунь і, прихопивши Анну, як найбільший свій трофей, здобич свою воєнну (так воно й було) повернувся до Києва, де й розпочав виконувати другу умову (така легенда) візантійських імператорів – хрестити Русь. Сирійський історик XІ ст. Ях’я Антиохійський підтвердив: Анна старанно допомагала чоловікові в поширенні православ’я на Русі, «построив многие церкви». Ось чому в церковному Уставі Володимира на рівні документа зазначається, що князь радився з жоною у справах церковних, «згадав аз со своею княгинею Анною».

Правда, Анну в літописі йменували не як досі – княгинею, а – царицею, зберігаючи за нею достоїнство члена імператорської сім’ї. Хоч цариця у звичному сприйнятті титулу (як жінка царя) з’явиться лише на Московській Русі за Івана Грозного.