Синхрон - Інгеборг Бахман
Елізабет не могла витиснути з себе ні слова, подумала, що там знову тисяча шилінґів, щоб вона, дитина, мала що на дорогу, а тоді сказала, як завжди: дуже, дуже тобі дякую, щоб він усміхнувся і знову переконався, який він їй потрібний. Вона не відчувала провини, коли їхала вранці з батьком на вокзал, і пан Матрай знову метушливо пересвідчувався, що потяг справді від’їжджає від першого перону і справді у зазначений час, пішла наперед до кіоска, щоб купити газет, журналів і цигарок, і поверталась неквапно з тим усім до перону, де пан Матрай чекав на неї з суворим виглядом, бо він принципово наполягав, щоб бути на вокзалі раніше, а тепер їм чекати ще, на жаль, півгодини, вони стояли біля валіз і розмовляли, вона обіцяла відразу написати, сказала, що, може, у Відні зателефонує з аеропорту друзям, не важливо, пан Матрай їх і так не знає, запевнила, що вечірній рейс до Парижа їй більше подобається, ніж денний і що їй узагалі більше не цікаво дивитися на щось з літака. Нарешті прибув потяг, і вона, обнявши його, зайшла до вагона, стала біля вікна, так, батько поменшав, і лише тут, коли він не вдома і не з нею в лісі на стежці, в нього знову той такий дитинний погляд, старечий погляд літнього чоловіка, якого залишають, залишають самого, і Елізабет, хоч було вже й запізно, схотілося вийти і йому щось сказати, але що? що? не скаже ж вона йому, як сильно вона злякалась, коли прибував потяг, що вона його вже більше ніколи не побачить: одразу ж напишу, дякую за все, напишу! Всміхалась, махала і сподівалася, що цього разу потяг від’їде швидше, ніж завше, махала рукою, ніби не була у відчаї, блискуча жінка, його донька, дитина, Робертова сестра, людина, яка від’їздить, їде і їде, все далі і далі.
У Відні в аеропорті, коли механічно залагодила всі формальності, здала валізи, відразу ж подалася на паспортний контроль, бо там саме нікого не було в черзі. Поміркувала, чи не піднятися нагору до ресторану, але зупинилася врешті на безвідрадному кафе, просторому приміщенні з пластиковими столиками, за якими сиділи й чекали втомлені люди. Випивши першу каву, яка вже, на жаль, не була віденською кавою, взялася гортати телефонного записника. Може, зателефонувати Альтенвюлам або Ґольдманам, ні, і з тими, і з тими останнім часом щось не те, сиділа, гортала й гортала, може, Йорданам чи Мартінові або Алексові… Ні, взагалі немає жодного сенсу, бо в місті, мабуть, узагалі нікого немає, наприкінці липня.
Якийсь чоловік уже вдруге чи втретє пройшов повз її столик і повернувся назад, і оскільки вона мимоволі обернулась і глянула на нього, він знову повернувся і ввічливо й незграбно запитав: вибачте, ви Елізабет Матрай? Оскільки вона втупилась у нього й не відповідала, він повторив: вибачте, ви мене, мабуть, уже не пам’ятаєте.
Чоловік її років, але видавався молодшим, хоча загалом усі чоловіки видавались їй старшими в цьому віці, і розмовляв він тією твердою німецькою, знайомою їй німецькою, тільки що вона не могла збагнути, що такого знайомого було в тій мові, звідки він її знає і чи знає вона його. Вона зробила обережний жест, він сів, і тієї ж миті вона згадала, та це ж той двоюрідний брат Тротти, Бранко, один із тих, що залишились у Югославії, син чи внук селян чи гендлярів, чи, може, вони смажили й продавали каштани? З того Сиполя, що його вже більше не було, і оскільки цей Бранко там навряд чи може мешкати, вона несміливо запитала. Тож він мешкає в Любляні. Він замовив собі також каву, а вона не знала, про що з ним розмовляти, бо про смерть свого кузена він, мабуть, уже давно все знає, стільки років минуло. Слухала неуважно і ще раз почула, як він, напружуючись, сказав щось про Любляну і що має візу й летить до Москви. А тоді сказав, але вже без напруження і швидко, й вона здивовано підвела погляд: Я довго чекав. Дуже довго. Але довкола вас завжди було так багато людей. Тобто, ви завжди були такі зайняті, і довкола вас завжди було так багато людей. Вона відповіла весело: Справді? Так багато людей? Він додав без будь-якого зв’язку: Рік тому я одружився, так, там за кордоном, і маю сина, йому два місяці. Вона поклала цигарку на тарілочку й мовила щиро: дуже рада за вас. Але щось видалося їй дивним, і вона уважніше глянула на нього, він мав уже кілька сивих волосинок на скронях. Так пізно, тобто, ви щойно тепер одружились? Це мало бути цілком звичне запитання, воно так і прозвучало. Так, мовив він, а тоді глянув їй пильно в очі: Довкола вас завжди було так багато людей. Одного разу я бачив вас у Відні, а тоді зустрів з кузеном у Парижі, і ви, без сумніву, знаєте все, але відтоді я про вас більше нічого не чув. Навіть не знаю, чи знаєте ви щось про мене і Франца Йозефа, ми були не просто родичами, це було щось більше, тільки я більше нічого не міг зробити, і ми зосталися вдома.
Елізабет мовила тихо: так було, мабуть, краще, але ви ще кажете «вдома», тож дім ще існує. Чоловік сказав: Франц Йозеф був у Парижі не вдома та зрештою й у Відні не був, без сумніву, бо від нього часто можна було почути парадоксальні речі, найчастіше він любив повторювати, що він екстериторіальний. Вам нема чого сумувати, йому ніхто не зміг би допомогти. Він підвівся, бо оголосили його рейс, прислухався нерішуче до голосу з динаміка, так, рейс до Москви, не чекав, що вона простягне йому руку, а лишень тихо і швидко сказав, уже йдучи: хай береже вас Господь. Вона дивилася йому вслід,
