Синхрон - Інгеборг Бахман
Елізабет тоді досить-таки збентежилась і обурено закричала: Я лише розповідала і завжди казала, що думаю, і ще нікому не давала порад, чому ти вважаєш, що саме я вплинула на цього сопляка. Може, він і сам добре знає, що робить, ти ж завжди хотів, щоб ми думали своєю головою й не шукали виправдань у тому, що молоді, щоб не поводились як малі діти, безвідповідально, бо що дитина в дванадцять чи в тринадцять років не зрозуміє, того не зрозуміє вже ніколи. Ти сам винний зі своїми поглядами, не я.
Хай як дивно, але і донька, і син любили пана Матрая однаково, і мабуть, це було пов’язане з тим, що він ніколи нічого не казав і не робив, щоб його любили, навіть своїм дітям, ніколи не посилався на жертви зі свого боку, а їх було чимало, жертв заради цих дітей, ніколи не нарікав, як збирав гроші на завдаток за цей будинок на Лаубенвег і як оплачував його частинами протягом десятків років, він не очікував за це вдячності, як не очікував її і за те, що не одружився вдруге, бо привести додому мачуху для Елізабет і Роберта йшло врозріз з його переконаннями, і добре зробив, бо після смерті пані Матрай і одне, й друге, не усвідомлюючи того, ставали до нестерпності жорстокі, щойно відчували, що якась жінка опиняється поблизу батька.
Елізабет усвідомила це через багато років, і коли Роберт якось гостював у неї в Парижі, коли ще ходив до гімназії, вона сказала: А чи знаєш, чи ти коли-небудь замислювався, що ми все маємо завдяки йому, він — велика людина, а ми невдячні, навіть не подякували йому. Уяви, якби він одружився, а на це він мав цілковите право, як би ми повелися, як би це налаштувало нас проти нього й проти тієї жінки. Сьогодні ми б уже зрозуміли, але чи були б раді, досі не знаю. Здається, що тоді він нічого не мав би проти тієї пані Йонке, симпатичної такої, твоєї вчительки, і він їй, безумовно, також подобався, бо вона домагалась прихильності в мене, ніби все залежало від мене, а не від нього, і вона була добра жінка, вони добре б жили. Але чи увляєш нас разом з пані Йонке в нашому домі? Я ні. А тепер він залишається геть сам, невдовзі й ти приїжджатимеш додому лиш на кілька днів, а що ти зробиш з будинком, дорогий мій Роберте? Рано чи пізно ти його продаси, цього разу він зі мною розмовляв на цю тему, і ми узгодили, що будинок залишається тобі, але за мною залишається право на одну кімнату на старість, на глибоку старість. Сподіваюся, що не обтяжуватиму тебе своєю глибокою старістю, до того ж невдовзі матиму власну квартиру, а колись вийду заміж, щойно матиму час. А коли ти одружишся, хтозна як буде, бо, може, твоя дружина мене не любитиме або я її, і тоді все піде намарно, все, що він для нас зробив.
Ту кепську розмову Елізабет необачно закінчила словами: я батькові сказала, щоб він не раз ще добре все обміркував, бо тоді матиме принаймні про що думати, між твоїми поганими оцінками з латини й моїми приїздами.
Лише коли вона сиділа з Робертом на Пляс-дю-Тертр і щось йому пояснювала, чого він іще не розумів, а він розповідав їй про перші гнітючі для нього шкільні історії, насамперед про що балакають інші, про бабів, і зізнався, що сам також мусить вдавати, ніби знає бозна-скільки всього про бабів, щоб інші не подумали, що він не має ще ніякого досвіду, й вона з готовністю прийти на допомогу щось йому казала й погоджувалася з його припущеннями, що інші мусять вихвалятися, бо якби вже мали щось, з «бабами», то не заводили б про це мови. Вона почувалася корисною як колись, на початках, коли найважливішим для неї було міняти йому підгузки й не спати через нього ночами, бо він так часто прокидався і плакав як дитина вночі, але не за пані Матрай, а за Елізабет, а тоді їй спало на думку, який жах, що вона сказала про батька, а саме: бо тоді матиме принаймні про що думати, і вже майже не слухала Роберта, сказаного не забереш назад, вона лише сподівалась, що він добре не розчув, зосередившись думками на труднощах свого статевого дозрівання та своїх шкільних труднощах. Якщо ти, звичайно, перший у класі з хімії і не любиш латини, тоді… вона не сказала б, що виголосила якусь повчальну промову, але між першим аперитивом, який пив Роберт у своєму житті, і тихою ніччю, що простелилася над Пляс-дю-Тертр, між виваженими фразами, які його заспокоювали, бо це ще не найбільший сором, коли шістнадцятирічний ще не спав з дівчиною, і що все це дурні хвастощі, і Елізабет, з її відкритістю й досвідом, якщо взагалі існує щось таке як досвід, таки більше знає про те і все ж вона не одна з «бабів», які в школі відіграють найбільшу роль, вона з ніжністю й любов’ю думала про батька і заприсяглася собі більше ніколи не казати чогось такого, що завдасть їй більшого болю, ніж тій людині, про яку вона так висловлюється. Цього вечора вона вигнала Роберта зі свого ліжка, який, трохи захмелівши від першої в своєму житті чарки анісівки, почав гладити її по волоссю й по обличчю, бо цьому врешті має настати край чи радше взагалі не можна допускати, щоб починалось.
Під час невеличкої пообідньої прогулянки до ставків Елізабет розповідала, що також і дорогою № 8 можна дійти тільки до будови, на що пан Матрай зауважив, що це його більше не дивує, що він не помилявся у своїх песимістичних здогадах, на що вони здатні, ті планувальники й будівельники. Але якщо вона спробує дорогою № 1 пройти далі, аж через корчму Єроліча, то там має бути стежка, можна зійти вниз до озера, але якщо й так не вдасться, тоді він зробить виняток і поїде з нею до озера, рано-вранці, коли ще немає стільки людей, туристів і автобуси не переповнені. Бо плавати він ходив, хай і рідко, лише в середині вересня, коли вже немає небезпеки від окупантів, купи автомобілів і галасу на озері. Чому вона вважає, що тут на Лаубенвеґ так тихо, він не розумів, бо часом тут довкола було більше шуму, ніж у неї в
