Невеличка драма - Валер'ян Петрович Підмогильний
— Любий, єдиний, коханий, — шепотіла вона.
Він гладив їй руки, що з'єднались у нього на грудях.
— Коханий, любенький, — шепотіла вона, пригортаючись, — однісінький, милий незабутній Юрчику!
«Яке це все старе!» — подумав біохімік, притискуючись головою до її щоки. Але спитав:
— Чому ми сьогодні спали через цілий день, Марто?
Дівчина сіла йому на коліна.
— Це тому, — сказала вона, — що в мене вранці було тисяча й тисяча неприємностей, і я стомилась, страшенно стомилась…
— Неприємності справді стомлюють, — мовив Славенко. — Зужиття психічної енергії під час хвилювання відбувається надзвичайно інтенсивно і, звичайно, зовсім недоцільне. Чи хвилюватись, чи ні — становища це не змінює, навпаки, заваджає розв'язувати його силами розуму. З цього погляду хвилювання треба визнати за явище хворобливе, якого мусимо так само стерегтися, як, наприклад, застуди.
— Але як не хвилюватись, коли тебе, наприклад, скоротять з посади?
— Хіба тобі це утрапилось?
— Сьогодні вранці.
— Ого, це велика неприємність. Що ж ти думаєш робити?
— Що? Як звичайно в такому становищі: піду на біржу.
Вона говорила про своє скорочення дуже весело, недбайливо, з посмішкою, щоб якнайменше його стурбувати. Але замовчати й цю неприємність їй здавалось неможливим, надто коли він застав її сонну.
— Одначе, ти не дуже журишся, — сказав він.
— Але в мене єсть ти і… досить добра кваліфікація!
— Я навряд чи зможу тобі допомогти, — посміхнувся Славенко. — Кваліфікація — далеко певніша річ.
— Мені не так страшно, як прикро. Розумієш, неприємно, коли тебе вигнали.
— Яка ж причина твого скорочення?
— О, причина тобі сподобається: раціоналізація апарату!
— Ти не помиляєшся, Марто, — сказав біохімік. — Це єдина причина змін у побуті, яку я цілком і беззастережно визнаю. Раціоналізація, в якій би формі вона не виявлялась, є руйнування старих звичок, безглуздих традицій, шкідливих забобонів, що передали нам у спадок минулі, нетямущі покоління. Тобто раціоналізація, широко взята, як загальний процес нормалізації людської праці й людських, найінтимніших навіть відносин, є поступ до вищих життєвих форм, побудованих на принципах розуму. Тисячі консервативних чуттів, цілий отой звір, що сидить і ричить у нас, обурюються, скаженіють від клітки, в яку запроваджує їх розум крок по кроку, день у день, невпинно й систематично. І я щасливий, що живу в ту добу й у тій країні, коли й де розум гостро протиставлено всьому кволому, нікчемному, чуттєвому, чим так щедро обдаровує нас природа. На моє глибоке переконання, поняття раціоналізації, як я її розумію, цілком покриває поняття комунізму. Вони тотожні, це той самий процес, названий з різних поглядів. Звичайно, втратити посаду прикро, але не забувай, що раціоналізація є єдина достойна причина скорочення.
— От я і вдостоїлась, — сказала дівчина.
— Ти в іронічному настрої, Марто.
— В якому ж настрої можна бути, коли тебе зраціоналізовано?
— В настрої свідомості події, — сказав Славенко, цілуючи її. — Так, як я, Марто, — додав він. — Спроби мої розгортаються дедалі більше, вони забирають увесь мій час, і я змушений тобі сказати, що нам доведеться…
— Ще годину? Але що ж тоді лишається? — скрикнула дівчина в жахові.
Він затримав її в себе на колінах.
— Розважливості, Марто, спокою! Тобі важко, я знаю, але мені важко так само… Ні, я гадаю, що недоцільно було б зменшувати наші побачення ще на годину. Далеко краще буде залишити те саме число годин, але бачитись через день…
— Через день? — прошепотіла дівчина. — А потім зовсім не бачитись?
— Навіщо ти робиш такі хапливі висновки?… Але ж ти не заперечуєш, що я повинен працювати?
Вона мовчала. Тоді він сказав лагідно:
— Твої висновки передчасні. Але коли б нам і довелося колись розлучитись, я гадаю — ми повинні були б зробити це без зайвих плачів та вболівань, без усього того старого, я сказав би, непристойного для нової людини. Ти подумай, у скількох піснях оспівано розлуку, і ти зрозумієш, що ми нічого нового не змогли б додати до цієї безлічі…
— Перестань, перестань! — крикнула дівчина. І, припавши до нього геть, просто звиснувши на ньому, вона тихо засміялась, уже голосно, рвучким, судорожним сміхом, всуміш із стогоном і зойками. Тепер він уже казав їй злякано:
— Перестань, Марто! Що тобі? Чуєш, перестань!
І пригноблено думав: «Я знав, я знав, що ці історії будуть! Ах, чорт бери, яке безглуздя!»
— Слухай, Марто! — казав він, шарпаючи її. — Перестань плакати! Так не можна! Ну, що я такого сказав? Адже сусіди почують! Марто, перестань!
Згадка про сусідів зразу протверезила дівчину.
— Я… я… не буду, — прошепотіла вона, захлинаючись.
Вона підвелась у нього з колін, утерлась, пішла спроквола до ліжка й лягла. За хвилину й він ніяково пересів до неї та взяв за руку.
— Ти не розумієш мене, — промовив він гірко й ображено. — Наука, Марто…
— Знаю: вона вимагає жертв, — відповіла дівчина тихо, і він не знав, чи серйозні в неї слова, чи глум.
— І я згоджуюсь, — казала вона, прихиливши його до себе. — Це серце, Юрчику, нерозумне серце заплакало… І потім стільки неприємностей… Ні, ні, Юрчику, те, що ти казав, не неприємність. Я знаю, що так треба. Я, непомітна, скорочена дівчина, розумію, що ти мусиш працювати. Ти будеш працювати для майбутніх поколінь… вони не знатимуть мене… але я з тобою. Я люблю тебе, і я рада, що… що… ми не будемо бачитись щодня, а ти натомість працюватимеш. Ти зробиш, я вірю, людське життя кращим, вільнішим, а коли б ти знав, як я хочу, щоб люди були гарні, добрі, веселі, щасливі…
Славенко був майже зворушений.
— Марто, ти зрозуміла мене! — сказав він.
І решту вечора дівчина почувала себе, як першим вечором кохання.
Другого ж дня кінець Мартиної службової кар'єри був уже відомий її сусідам. А що безпосередні відносини між родиною кооператора й дівчиною зовсім урвались, за посередника тут виступила фрау Гольц, що здивовано запитала Марту, чому вона вдома перебуває робочого часу. Сором не дав дівчині признатися до свого вигнання, і вона досить спокійно заявила, що вирішила покинути посаду й має готуватись до іспитів на курси чужоземних мов, щоб вступити на них восени.
Це пояснення сусідка по-своєму витлумачила:
— На утримання, значить, пішла, — сказала Тетяна Ничипорівна.
— Што ві говоріт, ах большой скандал! — скрикнула чеснотлива фрау Гольц.
— Ви самі, Амаліє Генріховно, подумайте, — казала буфетниця поважно, — навіщо їй, розпутниці, працювати місяць за шістдесят карбованців, коли вона за вечір, може, червонця візьме, дома сидячи? Це ж не то, що ті нещасні проститутки, які, знаєте, в дощ і в холод по вулицях бігають — вона собі знайшла дурня, та й скубе його потроху.
— Ах, страшні скандал! В Германія так
