Невеличка драма - Валер'ян Петрович Підмогильний
Потім, обіймаючи дівчину, що до нього схилилась, він говорив про те, як очищати свою психіку від чуттів. Найкращий спосіб, на його думку, є усвідомити, що в твоєму переживанні нічого нового немає. Здемасковане таким способом переживання, мусить, казав він, засоромитись і зникнути.
— Я певен, — додав він, — що жодне почуття не витримає цього способу, якщо до кінця його застосувати.
Дівчина м'яко визволилась із його обіймів:
— Дозволь, я відчиню кватирку, ти страшенно накурив і… наміркував.
Порівняння, може й незлостиве, його міркування з димом біохіміка образило, але він подумав: «я повинен тримати себе в руках», і коли дівчина знову коло нього сіла, лагідно промовив:
— Ми мусимо пильніш дослухатися голосу розуму й бути сміливі в своїх висновках. Хоч я й кохаю тебе, але для свого чуття теж не роблю винятку. Наше кохання так само старе, як і всі почуття, — його оспівано вже в безлічі пісень, описано в цілих бібліотеках книжок, і коли б якийсь нерозважливий літератор надумався змалювати наш роман (вона здригнула) у своєму творі, то, повір мені, всі засудили б його за брак оригінальності.
Марта сумно промовила:
— Ти просив мене колись учити тебе не міркувати, але, бачу, я цього не спромоглась.
«Вона рада була б зробити з мене цілковитого кретина», — подумав молодий професор, але був задоволений, що дівчина на його слова зреагувала. І вирішив з усякої нагоди підкреслювати їй, як мало нового є на світі. Тим часом йому спало на думку нагадати їй про початок їхнього зближення, тим самим делікатно натякаючи, що воно матиме й свій кінець. І він заглибився в спогади.
Дівчина охоче його підтримала. Але їй це не спогади були, а жива дійсність, пов'язана з поточною миттю безперервним сліпучим ланцюгом. Вона не відрізняла сьогодні від учора, всі дні їхньої любові були їй одним суцільним днем, одною величною хвилиною, що випала з-під влади часу. Її чуття доходило тих вершин, коли в новому поцілункові поєднується сила й пристрасть усіх попередніх, і всі минулі погляди додають очам свого вогню. Нарешті, він сказав, посміхаючись:
— А ти й не знаєш, що я про тебе подумав, коли вперше побачив!
— Запевне щось розумне!
— Навпаки! Я подумав дослівно: «А она смазливая».
— Фу, як пласко! І не міг навіть по-українськи про мене подумати.
— Ах ти шовіністка, — сказав він. — Але я й зараз не знаю, як перекласти «смазливая». Погодься, що це слово надто специфічне, тому від перекладу багато втратить. І дозволь тобі, до речі, зауважити, що ти занадто великої ваги надаєш національному відродженню. Та й не ти сама! Люди далеко поважнішого віку, як от частина моїх колег-професорів, зразу перемінились до мене в ставленні, як я почав читати лекції по-українськи й підтримав кілька їхніх вимог, до національної справи дотичних. Виходить, вони цінять мене не як наукового працівника, а як свого національного спільника. Ця обмеженість у статечних і розумних людей мене просто вразила. Бо в оцінці людини не можна наперед висувати другорядну ознаку, яка є ознака національна, а надто в той час, коли розум ставить на порядок денний культуру інтернаціональну.
— Але люди живуть не тільки розумом, — сказала дівчина.
— Про це я завжди сумую, — відповів біохімік. — І мені прикро навіть подумати, що ти мене, може, й не покохала б, коли б я не мав щастя належати до одної з тобою нації.
— Не знаю, не знаю, — промовила дівчина задумано.
«Безперечно, мене підвела ще й українізація, моє «енко» дало себе відчути», — подумав Славенко, але промовив:
— Ти живеш, Марто, в сфері старих понять, не достойних уже нашого розуму, на який ти мало зважаєш.
— Єсть, єсть нове! — скрикнула дівчина. — По-перше, наше відродження відбувається в зовсім нових умовах…
— Яких саме?
— В умовах соціалістичного будівництва, в умовах творення зовсім нових форм життя.
— Ну, а по-друге? — спитав професор трохи роздратовано.
— По-друге… А по-друге, чому ти, Юрчику, сьогодні заповзявся казати мені самі неприємності?
— У мене справді є прикра властивість казати те, що я думаю, — мовив біохімік, ніжно її цілуючи. — Але, мабуть, найбільшої неприємності я ще не сказав. Справа в тім, Марто, що мої спроби дедалі більш потребують моєї особистої присутності…
— Ще годину? — спитала дівчина хутко.
— Так, Марто! Ще годину я мушу урвати від наших побачень.
— Що ж… я не заперечую, — відповіла Марта по маленькій паузі.
Він потиснув їй руку.
— Я тобі дуже вдячний.
— Працюй, мій єдиний! — сказала вона піднесено, — Але не забувай мене… Пожалій мене, мені сумно.
Він пожалів її і пішов у турботі. Надто легко його план здійснявся! «За неї не можна ручитися, — думав він невесело. — Вона поступається — поступається, а наприкінці й устругне якогось коника».
Марта якийсь час іще не спала. Відмовитись ще від години було їй тяжко, але й глибокої насолоди зазнала вона з цього відмовлення. Якусь величну й спокійну радість почувала дівчина, поступаючись своїм бажанням, щоб він міг поступувати, творити, досліджувати ті кумедні речовини, що колись, хай у далекому незбагненному майбутньому, докінчать перебудову людського життя, тепер почату. Своєю маленькою жертвою вона ніби допомагала тому майбутньому наблизитись. Згадавши його думки, що в коханні ніби нічого нового немає, дівчина ображено ворухнулась. Далі й страх якийсь її обійняв. Але вона подумала: «Які дурниці він іноді плете», — і хутко заснула.
О, БОЖЕ МІЙ МИЛИЙ, ЗА ЩО ТИ КАРАЄШ ЇЇ МОЛОДУ?…{50}
Другого дня вранці Тетяна Ничипорівна, зустрівшись в кухні із Мартою, демонстративно не відповіла їй на привітання. Дівчина майже не здивувалась, так бо відійшла вона від кооператора та його родини після вчорашнього анонімного листа. Ці сусіди, з якими вона підтримувала ввесь час доброщирі відносини, відразу зробилися їй такі чужі, що турбувати її перестали. Бо одного з дуже корисних у житті вмінь, а саме: вміння ворога гостро й постійно ненавидіти, Марті бракувало геть, і кожен,
