Заїр - Пауло Коельо
Якщо друзі допитуються далі, то я вигадую, що належу до «таємного товариства» – на той час після десятиліть релігійного гноблення містика й езотерика стали надзвичайно популярними в Алмати. Виходять друком кілька книжок, у яких розповідається про «вищі сили», гуру та наставники прибувають із Індії та Китаю, читаються лекції на тему вдосконалення особистості. Прослухавши кілька з них, я усвідомлюю, що вони не навчають мене нічого, я довіряю тільки Голосу, але я надто заклопотаний, щоб уважно дослухатися до того, що він каже.
Одного дня до бензоколонки, де я працюю, під’їздить невеличкий всюдихід, і жінка, яка сидить за кермом, просить мене наповнити бак. Вона розмовляє зі мною російською мовою з великим акцентом і труднощами, а я відповідаю їй по-англійському. Схоже, вона відчуває полегкість і запитує мене, чи я не знаю якогось перекладача, бо вона хоче здійснити подорож углиб країни.
У ту мить, коли вона це каже, дівчинка заповнює своєю Присутністю весь простір навколо мене, і я розумію, що це та сама жінка, яку я чекав протягом усього свого життя. Ось він, вихід для мене, я не можу втратити нагоду. Я відповідаю, що можу взятися за цю роботу, якщо вона дозволить мені. Жінка відповідає, що я маю роботу, а їй потрібен чоловік старший, із більшим досвідом і який міг би вільно подорожувати. Я відповідаю, що знаю всі дороги в степу, в горах, брешу, що моя теперішня робота є тимчасовою. Благаю, щоб вона дала мені шанс; досить неохоче вона призначає мені зустріч у найпрестижнішому готелі міста.
Ми зустрілися в салоні; вона перевіряє моє знання мови, ставить кілька запитань про географію Середньої Азії, цікавиться, хто я такий і звідки походжу. Вона вочевидь не довіряє мені, не розповідає про те, що вона робить і куди прямує. Я намагаюся показати себе в якнайліпший спосіб, але бачу, мені не вдалося переконати її.
А я з подивом помічаю, що незрозуміло чому я вже в неї закоханий, закоханий у жінку, яку знаю лише кілька годин. Я стримую свою тривогу і звертаюся до Голосу; благаю про допомогу в невидимої дівчинки, прошу, щоб вона мене просвітила, обіцяю виконати доручену мені місію, якщо мене наймуть на цю роботу: адже саме вона сказала мені одного дня, що приїде жінка й забере мене звідси, й ось вона тут, вона попросила мене наповнити бак, і я хочу, щоб вона взяла мене на службу.
Після тривалого розпитування я, схоже, став здобувати її довіру: вона остерігає мене, що хоче переступити закон. Пояснює мені, що вона журналістка й хоче написати про американські бази, які будуються в одній сусідній країні, щоб підтримати війну, яка скоро почнеться. У візі їй відмовили, а тому нам доведеться перетнути кордон пішки в тій місцевості, де не ведеться спостереження; люди, з якими вона перебуває в контакті, дали їй мапу, де нанесені ті стежки, які перетинають кордон, але вона зможе показати її мені лише тоді, коли ми будемо далеко від Алмати. Якщо я досі налаштований супроводжувати її, то вона призначає мені зустріч тут, у готелі, через два дні, об одинадцятій ранку. Вона не може пообіцяти мені нічого, крім тижневого заробітку, бо не знає, що я маю постійну роботу й заробляю там досить грошей, щоб допомагати матері та дідові й бабі, що мій хазяїн ставиться до мене добре й довіряє мені, хоч і бачив разів чотири, як я смикався в корчах або переживав «напади епілепсії» – так він називає ті хвилини, коли я входжу в контакт із невідомим світом.
Перед тим як попрощатися, жінка називає мені своє ім’я – Естер – й остерігає мене, що якщо я викажу її поліції, її депортують звідси. Вона каже, що в житті існують хвилини, коли нам доводиться сліпо довіряти своїй інтуїції, що вона й робить зараз. Я прошу, щоб вона не турбувалася, мене опановує спокуса розповісти їй про Голос і Присутність дівчинки, але я волію промовчати. Повертаюся додому, розповідаю матері, що найнявся на нову службу перекладачем і зароблятиму більше грошей – хоч мені доведеться їздити в далекі відрядження й довго не бути вдома. Моя мати анітрохи не стурбувалася; усе навколо мене відбувалося так, ніби було сплановане вже давно, й усі ми лише чекали, коли настане ця хвилина.
Я сплю погано, наступного дня приходжу до бензоколонки набагато раніше, ніж зазвичай. Прошу пробачення в хазяїна, повідомляю його, що знайшов собі нову роботу. Хазяїн каже мені, що рано чи пізно роботодавці довідаються про мою хворобу, тому він би мені не радив змінювати щось цілком надійне на сумнівне – але, як і моя мати, він досить швидко погоджується відпустити мене без великих проблем, так ніби Голос вплинув на волю кожного з тих, з ким мені довелося говорити сьогодні, полегшуючи мені життя, допомагаючи наважитися на перший крок.
Коли ми знову зустрічаємося в готелі, я їй пояснюю: якщо нас зловлять, то найбільше, що загрожує вам, пані, це бути депортованою з країни, але мене заарештують і посадять, можливо, на багато років. Але я йду на цей великий ризик, і тому вона не має підстав не довіряти мені. Схоже, вона розуміє, що я їй хочу сказати, ми перебуваємо два дні в дорозі, гурт чоловіків чекає її по той бік кордону, вона зникає й незабаром повертається, засмучена, роздратована. Війна ось-ось вибухне, усі дороги перебувають під спостереженням, і вона не може вийти бодай на одну з них, бо її відразу схоплять як шпигунку.
Нам довелося повернутися назад. Естер, раніше така впевнена в собі, тепер здається сумною й розгубленою. Щоб розважити її, я декламую вірші поета, який жив неподалік від мого села, водночас думаючи, що через дві доби моя нова пригода закінчиться. Але я повинен довіряти Голосу, повинен усе зробити, щоб вона не зникла так само несподівано, як і з’явилася. Можливо,
