Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

— Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола, — сказав дід. — Ну, що ж ти? Чого не береш пляшки? Ти що, передумала?

— Ні, не передумала! — вигукнула Кокуа. — Просто я ослабла. Почекай ще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу зі страху перед цією клятою пляшкою. Постривай ще трохи, дай мені зібратися на дусі.

Старій співчутливо глянув на Кокуа.

— Бідолашна дитина! — сказав він. — Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім…

— Дай мені її! — вигукнула нараз Кокуа. — Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.

— Хай благословить тебе Господь, дитино! — сказав старий.

Кокуа сховала пляшку під голову, попрощалася зі старим і пішла вулицею куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині — всі: вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом тужливий й зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги й тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед очима; вона бачила омахи полум'я, вдихала запах сірки і відчувала, як розжарене вугілля обпікає її тіло.

Тільки вдосвіта прийшла вона до тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля в колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.

«Тепер, мій чоловіче, — думала вона, — настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але бідолашній Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла — ой леле! — бідолашній Кокуа не знати більше ні сну, ні пісень, ні радості — ні на землі, ні на небесах».

І Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так стомила її журба, що вона тут-таки поринула в глибокий сон.

Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його як слід. Слова не йшли в неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього й слухала, наче вві сні; часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, ніби нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік белькоче всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.

А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутись додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І насміхався з діда: мовляв, ото дурний, що купив пляшку!

— Мені здалося, що це цілком достойний чоловік, — сказав Кеаве. — Проте ніколи не можна судити із зовнішнього вигляду. Навіщо цьому старому нечестивцеві здалася чудодійна пляшка?

— Можливо, у нього були добрі наміри, чоловіче мій, — смиренно заперечила Кокуа.

Але Кеаве сердито засміявся.

— Дурниці! — вигукнув він. — Кажу тобі, це старий шахрай, а на додачу ще й осел. І навіть за чотири сантими цю пляшку було важко продати, а за три й поготів ніхто не купить. Надто велика небезпека! Тут уже пахтить смаленим! — вигукнув він і знизав плечима. — Правда, я й сам придбав її за один цент, і гадки не маючи, що існує ще дрібніша монета. А потім мучився як дурень. Але іншого такого дурня не знайдеться; той, у кого тепер ця пляшка, потягне її з собою в пекло.

— Чоловіче мій! — сказала Кокуа. — Хіба це не жахіття, рятуючи себе, засудити на вічні муки іншого? Мені здається, я не могла б з цього сміятися. Мене пік би сором. Мені було б гірко й тяжко, і я б стала молитися за горопаху, якому дісталася пляшка.

Кеаве, відчувши правду в її словах, розсердився ще дужче.

— Чи ба яка! — вигукнув він. — Ну й тужи на здоров'я, коли тобі так подобається. Тільки хіба це личить добрій дружиш? Якби ти хоч трохи співчувала мені, то посоромилася б своїх слів.

І, сказавши так, він пішов з дому, а Кокуа залишилась сама.

Як їй було сподіватись продати пляшку за два сантими? Та ніяк, і вона це розуміла. І навіть якби в неї ще світилася така надія, то чоловік підганяв її з від'їздом туди, де в обігу не було монети, дрібнішої за цент. Вона принесла себе в жертву, і що ж? Наступного ж ранку чоловік осудив її і пішов з дому.

Кокуа навіть не намагалась якось скористатися часом, що залишився в неї, вона просто сиділа сама в домі і то діставала пляшку і з незбагненним страхом дивилася на неї, то, здригаючись, ховала її.

Тут Кеаве розгнівався ще дужче. І на дружину розгнівався, вирішивши, що вона сумує, співчуваючи старому, і на себе, бо бачив її слушність і соромився своєї нестримної радості.

— Ось вона, твоя відданість! — вигукнув він. — Ось воно, твоє кохання! Чоловік твій ледве уник вічних мук, на які він прирік себе з любові до тебе, а ти навіть не тішишся. У тебе віроломне серце, Кокуа!

І Кеаве, розлючений, знову вибіг з дому й блукав містом цілісінький день. Він зустрів друзів і пиячив з ними. Вони найняли екіпаж і поїхали за місто й там пиячили знову. Але Кеаве увесь час було не по собі через те, що він так безтурботно гуляє, коли його дружина сумує. В душі він розумів, що правда на її боці, і від того, що він це розумів, йому ще дужче кортіло напитись.

А в компанії з ним був один старий гаоле, дуже ниций і брутальний чоловік. Колись він був за боцмана на риболовному судні, потім волочився по світах, потім мив золото на копальнях і сидів у в'язниці. У нього був брудний язик і ница душа; він любив пити й споювати інших і все підбивав Кеаве випити ще. Невдовзі ні в кого з усієї компанії не залишилося грошей.

— Гей, ти! — сказав боцман. — Ти ж багач — сам завжди хвалився. У тебе є пляшка з різними фокусами.

— Атож, — сказав Кеаве. — Я багач. Зараз піду додому й візьму