І раптом стукіт у двері - Етгар Керет

Шкеді подумав і швидко сформулював своє бажання. А перед цим ще спромігся вказати ангелу, що той має якусь дивну манеру спілкування. Тобто дивну для ангела. Ангел образився.

— Що ти маєш на увазі під цим «дивну для ангела»? Ти колись уже чув, як розмовляють ангели, що городиш тут мені таку херню?

— Ніколи, — зізнався Шкеді.

Раптом ангел прибрав набагато менш ангельського і набагато менш приємного вигляду, але це було пусте в порівнянні з тим, яким став його вигляд після того, як він почув бажання.

— Мир на землі? — вигукнув він. — Мир на землі? Ти жартуєш!

І потім Шкеді загинув, а ангел залишився. Залишився з найпроблемнішим і найскладнішим бажанням, яке йому колись доводилося чути. Здебільшого люди просять про нове авто для дружини, квартиру для доньки. Якісь приземлені, конкретні речі. Але мир на землі — це пекельне завдання. Спочатку цей чоловік турбує його питаннями, немовби він довідкова служба, потім нахабно робить зауваження про манеру спілкування і, наче вишенька на торті, добиває його миром на землі. Якби Шкеді не врізав дуба, ангел причепився б до нього, як герпес, і не дозволив би йому піти, поки він не поміняє своє бажання. Але душа цього чоловіка тепер уже була на сьомому небі і невідомо, як тепер її знайти.

Ангел зробив глибокий вдих.

— Мир на землі, та й годі, — пробурмотів він. — Просто мир на землі, та й годі.

І поки все це відбувалося, душа Шкеді зовсім забула, що вона колись належала людині на ім’я Шкеді, і переродилася — чистою та незаплямованою, вживаною, але якісною, як новенька, — у фрукт. Так, у фрукт. Ґуаву.

У нової душі не було жодних думок. Ґуави не мають думок. Але вони мають почуття. Вони відчувають непереборний страх. Вони бояться впасти з дерева. І річ не в тім, що вони мають слова для опису цього страху. Але якби вони їх мали, то виглядало б це приблизно так: «О, Боже, тільки б не розбитись!» І поки вони там, на дереві, висіли, закам’янілі, на землі запанував мир. Люди перекують свої мечі на рала, а ядерні реактори незабаром будуть використовуватися в мирних цілях. Але все це не принесе жодного полегшення для ґуави. Тому що дерева високі, а земля здається далекою і болючою. Тільки б мені не розбитись, мовчки здригається ґуава, тільки б не розбитись.

Троє людей чекають під домофоном. Дивний момент. Точніше безглуздий і незручний момент.

— А ви також прийшли на день народження Авнера? — запитав один із них, чоловік із сивуватими вусами в чоловіка, який натискав кнопку виклику. Чоловік, що натискав кнопку виклику, кивнув. Третій — високий чоловік із пластирем на носі, також кивнув.

— А ви що, його друзі? — вусань нервово потирав свою шию. Вони обидва кивнули. З домофону залунав жіночий голос.

— Заходьте, двадцять перший поверх, — двері з гуркотом відчинились. Кнопки ліфта закінчуються на 21. Наш Авнер мешкає в пентхаусі.

У ліфті вусань зізнається, що він насправді не знає Авнера. Просто вусань — банківський менеджер у Рамат-Авіві, де Авнер і Пніна Кацмани мають рахунок. Він ніколи з ними не бачився, бо два місяці тому працював деінде. Перед цим він керував меншим відділенням у Ра’анані. Тому він і здивувався, коли Пніна зателефонувала, щоб запросити його на цю вечірку, але вона наполягала, сказала, що Авнер також дуже зрадіє.

Пластир-на-носі також, як з’ясувалося, насправді не був близьким другом. Він страховий брокер чоловіка й бачився з ним лише кілька разів. І було це досить давненько. Останні роки вони залагоджували всі свої справи по мейлу.

Чоловік, який натискав на кнопку дзвінка — симпатичний, але з суцільною бровою, — знає Кацманів найкраще. Він — їхній стоматолог. Він зробив чотири пломби Пніні та коронку для одного з її корінних зубів, Він також лікував і Авнерові зуби — поставив одну пломбу та прочистив кореневий канал, — але теж не міг би назвати себе другом.

— Дивно, що вона запросила нас, — промовляє Вусань.

— Мабуть, у них велика вечірка, — вирішує Пластир.

— Я не планував приходити, — зізнається Брова, — але Пніна така чутлива.

— Вона симпатична? — запитує Вусань. Він знає, що банківський клерк не повинен ставити такі питання. Брова киває і водночас знизує плечима, немовби кажучи: «Так, але що нам від цього?»

Пніна насправді симпатична. Їй трохи за сорок і вона виглядає на свої роки. Жодних спроб позбутися зморшок. Якби можна було прикласти конкретну чоловічу статеву фантазію до кожної жінки, думає Вусань, стискаючи її мляву руку, то Пніна була б ідеальною сплячою красунею. Є в ній якийсь брак самовпевненості, безпорадність. Окрім цієї трійці, як з’ясовується, ще ніхто не прийшов. Тільки обслуга, яка заносить усе нові й нові гігантські, вкриті фольгою піддони і щільно заповнені канапками таці. Пніна переконує їх, мовляв, ні, це не вони рано прийшли, а просто решта запізнюються.

— Це моя провина, — пояснює вона. — Я про все вирішую в останню хвилину. Саме тому я не запрошувала нікого з вас раніше. Перепрошую.

Вусань каже, що вибачатися нема за що.

Брова вже стоїть над однією з таць, діставшись до брускет. Вони так чудово розкладені, що впадає в очі відсутність