І раптом стукіт у двері - Етгар Керет

і сталася цілковита сенсація. Цей наркотик просто закрив мені рота — повністю його вирубив. Для того, щоб існувати, я не мусив говорити. І в процесі Цліль розповів мені, що минув рік, відколи він порвав зі своєю дівчиною. І що вже цілий рік він не цілувався з жінкою. Я пам’ятаю, що він ужив саме це слово — «жінка». А я сказав йому, що ніколи не цілувався ні з жінкою, ні навіть із дівчиною.

— Тобто я мав на увазі «в губи». У щоку я цілувався неодноразово. З тітоньками і так далі. Коротше, Цліль вирячився на мене, не кажучи ні слова, але я помітив його здивування. І потім ми раптом поцілувались. Його язик був шерехатий і терпкий, типу, як іржава рейка на набережній. І я пам’ятаю, згадуючи той випадок, що подумав тоді, що всі свої язики і всі поцілунки я буду переживати так само, як цей. А ще я подумав, що досі ніколи нікого не цілував у своєму житті, ну, і, по суті, нічого не втратив.

«Я не гомік», — сказав Цліль.

А я розреготався і сказав: «Але ім’я в тебе фантастично веселкове».

І так воно насправді й було.

Через вісім років я випадково зіткнувся з ним у якійсь закусочній. І коли я назвав його «Цліль», він сказав, що в нього вже інше ім’я і що він пішов до Міністерства внутрішніх справ і змінив своє ім’я на Цахі.

Сподіваюся, що не через мене.

Майкл, який сидів поруч зі мною, давно перестав слухати. Спочатку я подумав, що він завівся через мою словесну плутанину, яку я вивалив на нього. Потім я почав підозрювати, що він насправді ґей і що я образив його моєю історією, мораль якої нібито в тому, що цілуватися з хлопцями непристойно. Але коли я поглянув йому в очі, то не помітив у них ні образи, ні тривоги — а лише купу балів для постійних пасажирів, які збираються заради покращення, заради кращих стюардес, заради кави вищої якості і достатнього простору попереду, щоб можна було нормально простягнути ноги.

Побачивши це, я відчув себе винним.

Я не вперше побачив таке в очах людини, з якою я розмовляв, і не маю на увазі справи, пов’язані з місцем для ніг. Я маю на увазі ту частину, яку не слухають, помітивши, що людина думає про щось зовсім своє. Я завжди почуваюся винним. Моя дружина каже, що я не мушу почуватися винним, особливо коли моє безперервне базікання є явним проханям про допомогу. Вона каже, що конкретні слова, які вилітають з мого рота, взагалі не мають жодного значення, тому що в будь-який конкретний момент я насправді просто кажу «Допоможіть!» Подумай про це, каже вона. Ти просто кричиш «Допоможіть!», а тим часом вони думають про щось інше. Якщо хтось і мусить почуватися винним, то це вони, а не ти.

Язик у моєї дружини — гладкий і приємний. Її язик — найкраще місце в цілому світі. Якби він тільки був трохи ширшим і довшим, я би поселився там назавжди. Я б загорнувся в цей язик — я був би крабом її каліфорнійського ролу та вугрем її ролу з вугрем і авокадо. Якщо порівняти ці два язики — той, із яким я починав цілуватись, і той, із яким цілувався тепер, — то неможливо було ствердити, наче я нічого не досягнув у житті. Я розробив власну невеличку версію покращення.

По правді кажучи, я раніше ніколи не літав бізнес-класом. Але якщо різниця між ним і економ-класом така ж, як різниця між язиком моєї дружини і язиком із рота Цахі-Цліля Друкера, я був би готовий провести тиждень Суккоту, живучи в найхолоднішому й найвологішому курені у світі з найштивнішим і найнуднішим дядьком заради шансу отримати такий покращений варіант.

Вони оголошують у гучномовці, що незабаром ми приземляємось. Я говорю. Майкл і далі не слухає. Планета Земля продовжує обертатися навколо своєї осі. Лише чотири дні, люба моя. Ще чотири дні — і я повернуся до тебе. Ще чотири дні — і я вкотре наважуся стулити пельку.

Ґуава

Не було чути жодного звуку двигунів літака. Там узагалі не було жодних звуків. Окрім, можливо, тихого плачу стюардес кілька рядів за нами. Крізь еліптичний ілюмінатор Шкеді поглянув на хмари, що висіли під ним. Він міг уявити, як літак падає крізь них, наче камінь, пробиваючи величезний отвір, який знову швидко загоїться з першим вітерцем, залишивши після себе не більше ніж шрам. «Тільки б не розбитись, — сказав Шкеді. — Тільки б не розбитись».

За сорок секунд до смерті Шкеді з’явився ангел, увесь вбраний у біле, і сказав йому, що він нагороджений останнім бажанням. Шкеді намагався з’ясувати, що мається на увазі під словом «нагороджений». Чи це була така нагорода, як виграш у лотерею, чи це було щось трохи більш почесне: нагороджений у сенсі якогось здобутку, як визнання його добрих справ? Ангел знизав плечима.

— Не знаю, — сказав він із чистою ангельською щирістю. — Мені наказали прийти й терміново виконати. А чому — не сказали.

— Це ганьба, — сказав Шкеді. — Абсолютно захоплива ситуація. Особливо зараз, коли я збираюся покинути цей світ і таке інше, мені насправді хотілося б знати, як я покидаю його: як ще один щасливчик чи з поплескуванням по спині.

— Сорок секунд — і тобі кінець, — протрубив ангел. — Якщо ти хочеш провести ці сорок секунд у жалощах, мені це підходить. Нема проблем. Просто май на увазі, що вікно твоїх можливостей незабаром зачиниться.