Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Ромодан тепер Ромодановський. Зовсім, пане-брате, змосковився, паном-боярином став непідступним, а пані воєводиха, Герасима Яцкевича донька, Ксенею кличеться вже, а не Оксаною. Батько її — може, пам'ятаєш? — був посланцем при дворах від Богдана. Він не той Арсеній Сатановський, ієромонах Братського монастиря в Києві, що із Єлизаром Славинецьким пішов, як у вершу, на поміч Никонові. Він і самому Богданові у пріч став! А краси якої був чарівної, така ж і в неї Яцкевичівни! Кажуть, в терем на колодку тепер її закриває пан Григор по-боярськи. Одне паскудство він, бакуром, як ласий кіт мишей, цнотливих дівчат валує. Боярин же, то перша ніч виданниці — його, як у дуків-ляхів було...

— Та хто ж на те згоджується на Слобожанщині, і чому ніхто не вивалишить його?! — скреготнув зубами Сірко.

— Згоджуються окремі і йдуть, бо ж згноїть у порубі-ямі, закатує в острогах чи й аж у самій Фроловій вежі, і не лише нещасну жертву, а й родичів та знайомих, і то так, що й знати ніхто не буде, пане-брате, коли та де те скоєно...

— То ви, як бачу, не дуже любите царя і бояр? — поволі виробляв Сірко думку.

— Та хто ж їх, пане-брате лицарю, любить, терплячи отаке? Але нам, думаю, перше треба якомога швидше відірватися кінцево від Польші не тільки на землі, а й у її та нашій ріжнолюдній свідомі-розмисловості і зберегти людей, а найпаче, гадаю, дітей, які продовжать і рід наш, і подальшу визвольну змагу, може, вже і з Московією, як напосідливо говорила мені твоя кума Явдоха невдавні,— зітхнув Гуня, примовкнувши.— Я тепер, пане-брате, як отой викітний безрукий гетьман,— скривила посмішка його уста.— Оце понад десять літ уже із побратимами заселюю прадідівські пустовщини викітцями від самої Оки і Жиздри аж по Куму, нашу ще від князя Гліба. Тяжко перелічити, скільки ми переселили нещасного люду нашого на осідки за цей відтинок часу.

Гуня смалив люльку, і в тиші чулися пищики в його грудях.

— Плавом же пливе обпалений і знедолений, голоколінний рідний люд із насиджених дідівських побоїщних та опожежнених нашим братовбивчим гріхом земель. Посуди сам, пане-брате, заселені Ровеньки, Валуйки, Грем'яче, Гайворон, Займище, Поосколля, Вовчанськ, Росош, Білгород, Липці, Калач, Богучар, Поцим'я, Пооксайя, Рудні, Борисоглібськ, Рубіжне, Купава, Острогозьк, Завітне, Прикумське і ще сотня інших місць заселили присілками, селами і навіть містечками і налагодили там життя-буття. Правда, доводиться людові горнутися у сторожові сотні чи й полки, вартувати себе з бекетів корогвами, заставами і залогами на оголених та дико зарослих землях. Не лише ж обійстя з товаром є, а й дерева ростуть, садки, грядки. Недарма ото в завітній приповідці дідів мовиться: посади, доглянь та викохай дерево як пам'ять про себе,— якось особливо обрадувано подивився на Сірка Гуня глибоко запалими очима.

— Що ж найбільше потрібно осідцям? Чим би могла допомогти їм Січ? — запитав Сірко, вирішивши про себе засадити деревами і Великий Луг, і Чортомлик, а найпаче започатковані тепер по селах ярмарчища.

— Оце, властиво, і привело мене до тебе, пане-брате! Чувати, що й цього літа, звільняючи ясири, ти відібрав у людоловів досить коней і худоби. Худобу ти вертаєш звільненцям, а ось про коні ординські прецінь я й прибився за дорученням викітців трактувати з тобою. Коні конче потрібні новоприбулому людові на голі місця і для господарок рольних, і для підвершя, і для розплоду, то, може, виділиш із тих двох тисяч, що ти придбав, хоч скількись, пане-брате?

— Скільки б ви взяли їх та як би допровадили належно? — усміхнувся Сірко.— Адже треба годувати їх в путі!

— Візьму і дві тисячі, і більше,— аж омолодився Гуня,— а допроваджу твоїми, пане-брате, коногонами, годуючи їх на кошти, які мені дали в путь викітці, то ото і помисли об цім,— потер він у задоволенні руки.— То скільки тобі не шкода?..

— Ваша правда, любий отамане, що козаки і на Чортомлиці, і в Зозулиному Яру повністю оконені, то лишимо, думаю, якусь сотню в запасі для можливих прихідців, а якщо той запас ще побільшиться, то і його також, думаю слід передати викітцям, може, й увесь. Але це мені треба узгодити із кошовою старшиною... Як же люд отам повсюд живе? — поміняв Сірко мову.

— Та казав же, по-всякому,— після роздуму відповів гість.— Конче хоче бути при зброї, хоч би й з куцаком-одрізаном чи луком, бо при тамтешнім бутті потреба змушує. Хоче бути на коні і нерозголосно готовий до всього можливого в будь-який час, як мовлять ото: з вовками жий — по-вовчому вий! Слобідщину, та й не лише її, хохляндщиною, а наших людей черкасами воєводи та бояри, а від них уже й рядовичі-московити називають. А чимало наших, особливо служивих та духівників-посіпак, даруй, ховають приналежу до свого народу й цураються його. Грабунки, а найпаче в помежжях, як ото і в московитів, стають звичаєм, оселі — не те що не закриті, а й на колодках — відкривають грабіжники, а ватаги збіглих душогубів, як печериці, ростуть всюдно,— аж зітхнув Гуня.— Скажу тобі, що було в нас всяке лихо, але не було зроду грабливого, і то не з нужди, а задля самого грабунку, гвалтів, убивств.

— Даруйте, пане Дмитре, то вас і в путі можуть пограбувати?

— З твоїми коногонами та під твоїм іменем, а ще із прохідною царською грамотою, думаю, ми ні наруги, ні недбальства не допустимо, а доправившись щасливо до Воронежа, почнемо лишати по десятку, по півсотні, а мо' де й по сотні в осідках. Під кінець їх уже буде, вважай, роздано.

— То як же, по-вашому, ми будемо співжити в сув'язі з московитами, якщо таки будемо? Адже нам треба щось вибирати в невірі, що відстоїмо себе?

—