Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Цікаво, Вустиме, коли те наразі правда. Дознавачів-потвор у нас тепер вистачає, а ловити їх козакам ніколи не зайве,— повернув Сірко голову з ледь освітленої бликавцем задимленої півтемряви, сидячи на окоренковому пеньку-стільці, ще цілком не відірвавшись від листа Собеському.

— А так, отамане, потвора! На безруку поторочу схожа,— поправив, збивши із очей набакир довгошерсту вовняну шапку, Вустим.— Якесь старе луб'я, отамане, без руки, та ще в гуню з відлогою ошатнене, а приндиться як! Я до нього, значить: «Стій!» — а він іде. Я — шаблю з піхви та ще грізніше: «Стій, сякий-такий старий бевзю, чого нишпориш без кличу й гасла?» А він іде на таран і гороїжиться, ніби й справді якесь велике цабе, і хоч би тобі вухом повів, начебто і не до нього, значить, кричу. Наблизився до мене ледь не впритул, зміряв мене козиристо та зизисто очиськами та й каже: «Ховай свою дзвінку домашку, козаче, та дарма не грайся нею, бо вона не цяцька і не дівка, а боржій веди мене до отамана Сірка»,— тикаючи переді мною, значить, дубцем, мов берлом, та ніби наказуючи. «А ти ж, поторочо-личино,— питаю його, озлившись,— нашого славного отамана звідкіля знаєш?» — «А хто його нині не знає, козаче»,— каже хрипло, гикнувши й хмикнувши. Ото така оказія в нас, отамане, значить...

— Цікаво, хто він за один, що й тебе не злякався? — поблажливо проговорив Сірко, ожвавившись.— Веди його сюди, хай почую сам, що він верзтиме.

Досі слабий вогник, зблиснувши у джуриних руках, ніби пригас та тут же й спалахнув полум'янцем, виповнивши потемки канцелярію і святково звеселивши присутніх духмяними запахами. Невбарі ожальливо заскиглили рипучі двері і в порозі, поряд із Вустимом та його напарником, бекетником-охоронцем Терешком, з'явилася огрядна постать однорукого пристаркуватого незнайомого в гуні, зі схованим у кишеню порожнім рукавом і мовчки вклонилася господареві й присутнім.

Відповівши на уклін, Сірко пильним оком зміряв згори донизу статуру прийшлого, затягнувся, примруживши око від диму, люлькою, даючи гостеві час розглянутись. Його сіра, аж сива, гуня була розгапличена і розхристана, широка вишивана манишка, пов'язана голубим, трохи вицвілим бантом-ключкою, на білій чистій сорочці з перкалю виглядала якось аж святочно, виділяючи геть поморщене, хоч і добре виголене обличчя.

— Ти хто, чоловіче, і в якій нужді тут, що в такий час ризиковано вештаєшся? — не знав Сірко, як повестися з приведеним, відгортаючи перед собою клубки люлькового сивого диму.— Ви, дозорці, можете знову йти на бекет. Спасибі за добре пильнування і вартування.

Незнайомець-потороча оторопіло мовчав, спроквола оглядаючи закаджену тютюновим і олійним димом канцелярію, корогву, клейноди, бунчуки та перначі в одному кутку і сліпу Богоматір Покрову на іконі поряд із Мамаєм — у другому. Неабияку цікавість викликав у нього цілий тузень зброї, розвішаної по стінах: пістолів, шабель, ятаганів. Над одвірком лежав Сірків спис із блискучим металевим наконечником, розмальований Мамаєм щит висів поруч...

— Може, дозволиш сісти, шановний отамане? — врешті докірливо запитав пришелець, все більше зацікавлюючи Сірка витримкою.

— Пробач, прочанине, за нешляхетний прийом. Сідай ось на оцьому ослонці, чи на пеньочку, або он там на лавці,— показав перепросливо Сірко, зрозумівши, що перед ним не звичайний гість, а чимось особливий та ніби знайомий.— Так зачастили до нас тепер всілякі лазутці, даруй, що й звичаї дідів часом ламаємо із-за них. Бачу, ти не зблизька до нас прибився?..

— Прибився прецінь як знаний до знаного, а ти, ваша мосць, бачу, і не думаєш пізнавати мене, отож і розгадую, роздивляючись, навмисне те а чи випадкове? Чи ж то справді я так змінився, а чи ти, може, геть помінявся, що не впізнаєш? — підвів гість очі, всідаючись на пеньку.

— Даруй, гостю! Щось мені в тобі знайоме, а не пригадаю достеменно, де я тебе бачив.

— А ти пригадай Чигирин, Кумейки, Мошни і Боровицю, славного Павлюка-Бута, Коростеля, Скидана, Кизиму і Кизименка, Биховця та спудейську братію, яку ти привів із Києва...

— Невже ти?! Ви Гунею будете? Свят-свят! А таки Гуня! Пробачте, ради Бога! — схопився обрадувано Сірко з лавиці як ударений.— Чому ж ви зразу не зізналися?! Диво справжнє! Іди квапно, Архипе, в наш бурдюг та світи гасника, а ти, Лавре, вези листа, як умовилися, і передай Собеському!

— Виконую, отамане й полковнику,— зник Гук за Равою в дверях.

— Дорогий гостю! — обняв Сірко Дмитра Гуню, чоломкаючись.— Ходімо в мою комірку і там поговоримо,— повів він гостя із канцелярії і там уже, в бурдюгу, допоміг йому роздягтися й посадив на лавицю.— Я, відверто кажучи, був певен, даруйте, що вас давно вже немає в живих,— підставив Сірко свого пенька ближче до гостевого.— Принеси нам, Архипе, побільше посмачнішої вечері і чогось питного в дзбанку та й можеш іти спати в Стягайлів курінь, бо на твоїм полику спатиму я, а на моїм — наш дорогий гість ляже,— розпорядився господар радісно.

— Не ти один думав, що мене вже і в живих немає, та те лише значить, що я довго житиму, а може, стану ще й маєтником, хоч би й паршивим яким,— неспіхом розчесав Дмитро Гуня пальцями пишні вуса надвобіч.— Я тобі ґратулювань, віватів і уклонів привіз цілу копу з тузенем. Найперше від твоїх кумів Дзиковських, а найпаче — від Явдохи. Не кума вона в тебе, а клад несказанний, бігме! Від обох Разюків і пана Шикмаза, від Андрія Боби і Тимоша Лазаря, від Іванів: Заруцького, Чорнояра, Серебряка та Чорноморця, від Вуса, Таранухи Кривого та Федя Шелудяка, від Івана Симбірця та Симона Павлухи... Їх ого-го в тебе, дай Бог пам'ять, всіх і в голові не вмістив.

— Щось забагато ви накланялися, пане Дмитре, бо чимало із названих вами я, собі на сором, і не пригадую,— видивлявся Сірко на постарілого