Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
— Думаєш, я їй подобаюся? — Я взявся до сигарет, аби не виказати хвилювання.
— У її роки всі ми захоплювалися. А в тобі до всього — шалений електричний заряд. Але з тобою вона не буде щаслива. Ти — ненаситний. Рано чи пізно ти пожертвуєш і нею, як мною.
— Оленко…
— А хіба це неправда?
З-за пасма тютюнового диму випірнув Прагнімак, він, як завжди, ступав упевнено, ніби по залізній долівці у черевиках з магнітними підошвами. Опустився в крісло біля Олени, узяв її долоні в свої і притулився до них чолом. Я відчув себе зайвим, підвівся й пішов у коридор.
У коридорі нікого не було, і я міг нарешті перепочити обличчям. Може, винні були кілька чарок коньяку, що я випив, але контроль над лицем вимагав від мене сьогодні неймовірних зусиль. Я зупинився перед люстром. Обличчя вочевидь мінилося, щелепи ніби розпинало зсередини, ніс ширшав, а чоло осідало, як стріха старої хати, ставало пологішим. Я, мов скульптор до глини, узявся до свого виду. Пальцями місив та формував обличчя, і воно потроху набирало звичайних обрисів. У вбиральні зашуміла вода. Я шаснув на кухню, треба було отямитися після пластичної операції…
Кухонний стіл, захаращений порожніми консервними бляшанками і брудним посудом, стояв кроків за два від дверей, і я одразу побачив таріль з червоною ікрою. Ікри, правда, було вже на самому денці. Я притримав двері носком черевика, а сам потягся усім тілом, ніби в шкільному гімнастичному залі робив «ластівку», до столу. Ложки поблизу не було, і я черпав ікру складеними в совочок пальцями та ковтав не жуючи. Лице моє за цією гарячковою роботою знову вийшло з-під контролю, але я таки доїв ікру, витер об рушник пальці, аж тоді трохи уговкав обличчя. І вчасно, бо в коридорі почулася знайома директорова хода. Я вхопив чашку і відкрутив кран, ніби закортіло пити.
— Що, Андрію, теж водички?
У чашці вирувала вода, з дзвоном падала в білу зливальницю, а ми стояли поруч, і жодної живої душі навколо, навіть по коридору ніхто не ходив — сама доля послала мені щасливу нагоду.
— Георгію Васильовичу, я хотів з вами порадитися, — голос мій тоншав, і сам я ніби втрачав у зрості. — Якщо дозволите. Ви мені зараз як батько…
— Кажи, кажи, Андрію, чого там…
— Пам’ятаєте, ви наказали вселитися в Харланову квартиру, а вже потім оформити все, як належить. Ви підказали б нашій профспілці…
— Ну, що ти, Андрію, я тобі дивуюся, ніби ти перший день у конторі. Як це я можу колективу підказувати? Такі справи у нас вирішуються демократично, воля усіх — закон. Тут уже не мій сектор. Я тобі казав, справді, але казав, щоб ти догледів квартиру. А кому і як передати — це уже громада вирішує, громада…
— Георгію Васильовичу, а як же з історією контори? Тиняючись по голосіївських кутках, багато не напишеш. — Я вдався до останнього козиря. — Дуже хотілося б увічнити…
— Дамо, Андрію, усім дамо. Будемо думати, радитись. У найближчі роки управління нам щось підкине. — Директор узяв з моїх рук чашку, надпив і знову поставив мені на долоню, що здерев’яніла. — А поки що, сам бачиш, сімейні люди без квартир. Он і твої друзі, Юрко з Льолькою, молодята, а без даху над головою. Думаю, що їм і віддамо Петрову квартиру, справедливо буде.
Цілилися у вовка, вовк схопився на ноги і стрибнув за скирту. Навколо біліла гола рівнина, тікати не було куди…
Я зіперся на край зливальниці і, недобре посміхаючись, зиркнув на директора:
— Ну що ж, я добрий, поки мене не заганяють у кут. Тепер я знаю, що я писатиму. Я напишу таку історію, що у вас із Прагнімаком п’ятки засверблять… Готуйтеся на пенсію йти, Георгію Васильовичу. Та не по-доброму, не з квітами й подяками, а з оргвисновками. Мені вас щиро жаль…
Тут я помітив, що Георгій Васильович майже не слухає, а вирячив на мене круглі, чудні очі, і хміль з його очей вивітрюється, ніби ранковий туман над ставом. Рука директора з дбайливо доглянутими нігтями виписала півколо, відпливла назад і намацала ручку дверей. Губи ворухнулися, але голосу не було чути. Ніби в німому кіно. У вітальні грали на піаніно танцювальну мелодію. Він кашлянув і спробував усміхнутися: так усміхаються в кріслі дантиста, коли бормашину вже увімкнено.
Я шаснув пальцями по обличчю: воно знову було чуже…
Випередивши директора, що ледве пересував ноги, я пішов у вітальню і запросив Вікторію до танцю. Музики я не чув. Я тільки вдавав, що танцюю.
— Я йду звідси, Віко.
— Ти розтривожив мою маму. Вона чомусь боїться за мене і вже приймала валідол.
— Вони усі хочуть стати між нами. Їм наплювати на інтелект, на духовність. Я для них — ніхто, я навіть не кандидат наук.
— Хочеш, я завтра подзвоню тобі?
— Завтра може бути пізно.
— Чому?
— Не знаю. Я боюся себе, я з людей, які, коли люблять, ладні на все. Я просто зникну. Там, де я буду, — ліс. Там усе природно і щиро. Звірі полюватимуть на мене, а я на звірів. Реальне життя. Я навіть не візьму з собою транзистора. Морозними зимовими вечорами я дивитимуся на місяць і думатиму тільки про тебе…
— Не треба так, надто сентиментально, мені захочеться плакати.
— Ти все гадаєш, що я жартую.
— Це я жартую.
— Проведи мене.
— Ні… Що подумає товариство?
— Ти зараз повернешся. Я хочу попрощатися з тобою без свідків. Іди перша і зачекай мене на сходах.
