Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
— Прошу заходити до вітальні.
І з ввічливості сіпнув куточками вуст, імітуючи усміх. Він був ввічливий, як щойно Великий Механік. Я нахабно узяв Прагнімака під руку, і так ми зайшли до вітальні. Збоку видавалося, що господар люб’язно супроводжує дуже шановного гостя. Вклонився до присутніх, нікого особливо не виділяючи. Очі Віки, що сиділа під парасолею кімнатного бару, збуджено привітали мене, але швидко згасли. Я вивільнив руку Прагнімака і сміливо підійшов до директора, що стояв у товаристві елегантних літніх дам. Директорове обличчя на коротку хвилю спохмурніло, але наступної миті зморшки навколо його очей розпромінилися, а правиця плавно піднялася, водночас згинаючись у лікті, і по-батьківськи поблажливо обійняла мене.
— Здорово, здорово, Андрію! Прошу знайомитися — наш колега. Це з ним на пару ми два дні вели конторський корабель по бурхливому житейському морю…
Я галантно поцілував жінкам напарфумлені руки, зобразивши на обличчі скромність. Одна з них достеменно була мати Вікторії — граблиста постать, дисгармонійне, але чутливе і вольове обличчя.
— Ти, Андрію, звичайно, читав сьогодні в «Труде» статтю? (Я поспіхом кивнув). Ні, я ще раз наголошую, — директор підняв палець і обвів нас поглядом добрих, повних благородного обурення очей, — я ще раз наголошую, що це неподобство і це треба нещадно виполювати. Питання піднято дуже правильно і своєчасно. Сотні людей день у день просиджують штани у нікому не потрібних конторах, мільйони державних карбованців летять на вітер, невже ми такі багаті? Ілля Денисович, ти читав сьогодні в «Труде» статтю «Контора пишет»? — гукав через усю кімнату Прагнімакові. — Багато хто потилиці почухає! А як алмаатинцям врізали? По саму зав’язку! Ні, але ж це треба додуматися — літаком доріжки з Москви в Алма-Ату відправляти. Дев’ятсот п’ятнадцять карбованців на саму перевозку вхекали. А собі через отаких мудреців зайвого кілометра на машині не проїдеш — ліміт! Дев’ятсот п’ятнадцять карбованців! Розжирів народ. Ми колись: конторські книги купкою складеш, зверху шмат дикту — та й стілець. — Зморшки на лиці директора розгладились. — А пам’ятаєте, як я уперше з’явився до вас із села — корзина в руці, полотняна блуза, брезентові штани…
— Як ти на вокзалі спав — цього я ніколи не забуду. Послали мене в командировку, поїзд уночі відходив, іду по вокзалу, бачу — наш новий співробітник корзину під голову і спить на долівці. А міліціонер довкола ходить і ніяк не добудиться…
— Про це б написати! — На моїм лиці од щасливої думки проступив теплий рум’янець. — Написати б історію нашої проектно-конструкторської контори. Видати на гарному папері, в коленкоровій оправі! — Я захоплено і наївно дивився в очі директора.
— А що, це думка! Ви тепер що — приходите на готове. А ми починали з чистої сторінки. — Директорове обличчя розвиднювалось. — Візьмися, Андрію, корисне діло зробиш. Факти ми тобі дамо, фактів хоч на десять томів. З понеділка повернешся у відділ, за свій стіл — нам управління вказало на роздуті штати, за розкладом помічник справді не проходить, залишимо в приймальні саму секретарку — і фактик до фактика, дивись, за рік і томище. Видрукуємо на машинці — і читайте, вивчайте…
Він облишив мене і, широко розпростерши руки, пішов назустріч новій парі, що впливала до кімнати.
— Закуримо? — Тремтячими пальцями я дістав коробку сигарет.
— Мама очей не зводить. — Віка взяла сигарету і демонстративно поклала в коробку. — Може, на балконі?
Я безвільно й стомлено, наче старезний, вибіганий вовк, потяг ноги до балконних дверей. Удар був раптовий. Вовк пригрівся було під скиртою торішньої соломи, на осонні, в затишку, йому здалося, що так тепло й затишно буде завжди, він приплющив очі — і в цю мить у нього стрелили. Усе, вибудуване за ці дні жадібною уявою, летіло шкереберть — я повертався у відділ, до письмового столу, до креслярської дошки. Сіверець шастав попід стінами, сипав на балкон холодну мжичку.
Я зняв піджак, накинув на плечі Вікторії. Лишився в самій сорочці, але було жарко. Я ніби перестав відчувати холод. У палісаднику глухо шуміли гіллясті осокори. Я розчепірив пальці і ловив пружні, вогкі на дотик крутені вітру. Сіверець пахнув густим духом осіннього лісу, не соснового, приміського, а справдешньої поліської пущі, де ночами тлустий листяний наст розривають головасті гриби, де ночами жевріють старі дубові пні і наполохано згукують невидимі птахи, а на дубах шерхотить сухе листя і стежки гостро й солодко відгонять звіром…
— Ви даремно прийшли, Андрію, — першою обізвалася Віка. — Я вийшла з вами, щоб тільки це вам сказати. Мені соромно, що там, біля машини, я вселила у вас якісь надії. То все гра: я така акторка! Тато колись пропонував навіть влаштувати мене до театрального інституту…
— Зате я — не актор, для мене усе дуже серйозно.
— Це теж ілюзія, Андрію. Я — пещене дитятко, якому з дитинства стелють під ноги килимову доріжку і просять єдиного — хоч якось совати ногами. Я не звикла до протягів, я справді акваріумна, це ви точно сказали. А ви — розумний, сміливий, гордий, вам потрібна не я…
Я різко, наче довго стримувана пружина вирвалася з рук, повернувся до Віки. Світло з кімнати падало на моє здерев’яніле від внутрішнього болю обличчя. Лише губи майже правдиво тіпалися.
— Од розмов мене вже нудить, Віко. Я люблю тебе. Цього досить. Без перебільшень — я божеволію од любові. На мене це — ніби лавина з гір. Не дай боже такого нікому. Я…
Я ефектно, на півслові обірвав свій пристрасний монолог — у дверях стояла мати Віки.
— Що ж це ви, молоді люди, утекли від товариства? Віко, ти знову палиш…
«Вони усі — проти мене», — ворухнув я жовнами.
Тут пригадалося мені, як Петро напівжартома-напівсерйозно умовляв мене і Великого Механіка зіграти роль грабіжників. У масках, з іграшковими пістолетами ми мусили зайти до одної з квартир, де Петро Харлан зустрічав
