Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд

Новий рік (у поважному товаристві) і наказати гостям віддати коштовності й годинники. Коли я підійду по годинник до Петра (масивний золотий годинник, золото Харлан любив, він казав, що, якби міг, і підбори туфель замовив би золоті), він добряче штурхоне мене, я мушу відлетіти до дверей, де стоятиме з двома пістолями Великий Механік, і обоє ми накиваємо п’ятами, а Петро величатиметься перед гостями й господарями як відчайдуха, сміливець, рятівник… Тепер я волів би зіграти цю роль (Вікторія кинулася б мені на шию, і навіть мати її змушена була б визнати мене за свого, і навіть Прагнімак…), але у всьому місті не було людини, якій я міг би довіритися. Та й навіщо мені роль рятівника, це дрібно, по-харланівськи, я — симбіоз, думка моя конденсує енергію, і тільки від поруху моєї думки, від моєї забаганки залежить, коли цей будинок і все велетенське місто, що так зчужіло мені за останні три доби, розсиплються на порох, на атоми. Зараз я зайду до вітальні і скажу їм, кину в їхні пещені обличчя: я з вами або проти вас, ви визнаєте мене за свого або загинете.

Стіл було накрито в Прагнімаковій кімнаті. Залізне ліжко розібрали і винесли в коридор, письмовий столик відсунули в куток, тепер на ньому величалися два сифони та барилкувата карафка золотистого цитринового соку.

Це не був щедрий на наїдки сільський сервіс, що до нього Шишига звик на материних гостинах. Не пахло тут смаженими голубцями, які похрускують на зубах, не парувала освячена звичаєм картопля-мнуха, «пуре», як казала Андрієва мати, не дражнили часниковим духом кільця домашньої ковбаси, що плавають у розтопленому смальці на гарячій, закопченій сковорідці, не світилися сонячно налисники з сиром, политі маслом, не плавали в сметані кришеники помідорів, огірків, молодої цибулі, посилані зеленим маковинням дрібно посіченого кропу. Це був багатий міський сервіс, і перші хвилини, коли гості всілися за столом, Шишига не міг одірвати очей від тарілочок, виделочок, ножів, серветок, від продовгуватих пишних тарелей із слоїстою бужениною, ніжно-рожевими, ніби підсвіченими знизу лососиною та баликом, червоною ікрою в гранчастих скляних посудинках, крабами й ніжинськими огірками; крихітні, майже прозорі келешки для коньяків, куди входило не більше двох наперстків, трохи місткіші — для вина, пузаті фужери для мінеральної води стояли біля кожного гостя. Андрій поспішив сісти біля Віки, по той бік столу перед ними величалася огрядна постать директора.

— Хрінку до буженинки, а, Георгію Васильовичу?

Але директор не завважив родинної теплоти Андрієвих слів; усі дивилися на нього й чекали слова, і він схилив над столом високе, рівне, ніби випрасуване, чоло, обдумуючи тост.

Нарешті підвівся (крихітний келишок з коньяком ховався в його білій, але по-селянськи лапатій долоні), і підвелися всі.

— Товариші, друзі! — Як завжди у відповідальні хвилини, голос Георгія Васильовича був урочистий, схвильований. — Я пропоную випити першу чарку за нашу Олену, яка сьогодні й завжди уособлює для нас ту прекрасну половину людства, що надихає другу половину на великі дерзання на трудних життєвих дорогах…

Андрій упіймав щасливий погляд Олени і на мить склепив повіки, в такий спосіб ще раз вітаючи її.

— Життя — це біг на довгі дистанції, і наші жінки наше друге дихання, — казав далі директор. — Життя…

Проте Шишига уже не слухав його. Він нахилився до Віки, що дивилася просто себе, вперто обминаючи його погляд, і прошепотів:

— Я п’ю за нас. Щоб ми завжди були разом. До смерті. Хоч я й не вірю у смерть. Людина, яка не хоче померти, не вмирає. Вона перевтілюється…

Мати Вікторії сторожко й неприязно зиркала на Шишигу з-за столу, він відповів їй лагідним, родинним усміхом і показав очима на чарку: за ваше здоров’я. Гості аплодували директоровій промові, дружно пили. Віка теж випила до дна.

Гості смакували лососиною, трісковою печінкою, огірками, червоним болгарським перцем, йому ж хотілося самої ікри, щоб їсти ложкою і щоб вона похрускувала на зубах, наче порічки. Щоб перебороти спокусу і виявити себе перед присутніми, Андрій підвівся з келишком у руках:

— Шановне товариство, друзі! Я хочу тільки приєднатися до прекрасного тосту дорогого Георгія Васильовича і випити за жінок — щасливу ілюзію цього світу (Шишига раптом застеріг глумливий погляд на Прагнімакових вустах і згадав, що повторює тост Петра Харлана — на його ж новосіллі, де був заступник директора). Ми живемо, поки живе у нас ця щаслива ілюзія. Коли ця ілюзія вмирає, ми лише існуємо. Ми поспішаємо вийти першими на фінішну пряму, бо там на нас чекає здивований і захоплений погляд жіночих очей. Я п’ю за чарівні очі наших жінок і за тих відважних та певних себе мужчин, які знають у житті один шлях — до вершин!

Прагнімак, не чекаючи, поки Андрій докаже тост, випив вино. Він багато пив сьогодні. Шишизі голосно, хоч і не дружно, аплодували. Георгій Васильович разів з п’ять рознімав і зводив долоні, але без звуку.

— Тепер я зрозуміла, що поки слово не вихопилося — нічого не сталося, — Олена напівлежала в кріслі, і лице її було спокійне, як ріка погожого літнього ранку. — За ці дні я кілька разів поривалася розказати все Прагнімакові, але він нічого не хотів слухати, він заборонив мені говорити. Бо він — мудрий. А скажи я хоч слово — і все б розвалилось, назавжди. Ми можемо підозрювати, здогадуватися, але слово не мовлене, слово з нами — і все з нами, і все, як було досі, нічого не відбулося, — вона трохи впилася і повторювалась, губила думки. — Учора, Андрійку, я зрозуміла, що він — мій і що я йому потрібна, що без мене усе для нього втратить сенс, ти дуже правильно сказав…

— Я ревную, — посміхнувся я, стежачи краєм ока за Вікторією, що танцювала.

— Хто б уже казав про ревність — ти весь вечір живеш Вікою!

— Облиш, Оленко. Я тільки граюся. З нудьги. Ти — з Прагнімаком, а я — з нею.

— Ти злий. А воно — наївне дівчисько. Сьогодні вона