Кровна мста - Ярослав Яріш

Звісна річ, люд відмовився. Не відали вони, що дружина княжа уже на півдорозі.

– Чи приймаєте Христа у свої темні душі? – востаннє запитав тіун.

– Маємо своїх кумирів, а ромейських нам не треба, – гордо відповів Волоса батько.

Його сильного доброго отця посікли майже відразу. За ним загинула і мати, а тоді й ціле селище втопилося у вогні. Як його тягли, він бачив Доброгоста. Старий волхв відбивався одним своїм посохом від десятка дружинників, і ті, на диво, не могли йому дати ради! Спробували з луків – не могли вцілити. Тоді наперли дружно, затисли черленими щитами…

У Києві Волоса похрестили і відправили з дружиною аж у Тмутаракань, там він і прожив п’ятнадцять літ свого життя…

Вони ішли довго, прискорюючи крок. Жінок посадили на коней, бо ті вже зовсім вибилися із сил.

– Далеко ще, Волосе? – запитав Лука.

– За тим бором буде галява, там болото. Перебредемо, дістанемося маленької річки, підемо правим берегом догори. Там знову ліс. Перейдемо чотири гори, глибокий яр і там, серед пущі, буде моє селище. У нім зможемо лишити жінок, а ще коней добудемо. До Вишгорода тяжко буде пішака дибати.

Докладна відповідь Волоса задовольнила Луку, і вони пішли далі.

Пуща була дивна й красива. Повернувшись у ці місця, молодий вой ніби вдихнув сили на повні легені, а серце прискорено калатало в грудях. Тут усе раділо поверненню Волоса: молоді дубки, мов старі друзі, шуміли йому на привітання своїм листям, птахи співали йому вітальну пісню, а меткі вивірки спускалися із самих високих верховіть, щоби поглянути на нього.

До весі дісталися аж під вечір. Усі були виснажені й голодні, кожен мріяв про добрий коряк меду, щоб зняти втому, і шмат печені. Із хат долинав запах диму, грибів і м’яса.

Селище було геть не таким, як пам’ятав його Волос. Набагато менше. Люди боялися, щоби про них знову не дізнався князь. Всього кілька хат, кузня. За селом, на залитій сонцем галявині, було поле, далі, нижче, паслася худоба.

Із приходом чужинців люди насторожилися, кожен кидав свою роботу, дивлячись на непроханих гостей. Волос ішов першим по селищу, намагаючись хоч когось впізнати, але не міг. Це були або нові люди, або вони дуже змінилися. Намагався розгледіти своїх братів чи сестер – тяжко було.

До них вийшов сивочолий муж.

– Бачу, боги прислали нам гостей. Давно вже подорожні не заходили до нашої оселі. Втомлені ви, голодні. Можете відпочити, вам дадуть їжу й мандруйте собі далі. Коли заблукали – дамо провідника, він вас виведе.

– Не мандрівники ми і не заблукали, а йшли навмисне до цього селища.

Слова Волоса насторожили діда. Інші мужі почали збиратися біля нього.

– Не лякайтеся, не князь нас послав і зла ми не замислили. Колись тут був дім вітця мого, своїх братів та сестер відшукати хочу.

Всі переглянулися.

– Волос.

– Справді, Волос!

– Правду рік старий – повернувся син гончара!

Всі раптом почали радіти, сміятися, гукати. Тепер їх і впізнати було набагато легше. Ось же Мечобор – мамин брат, а це Житник і Горнило – брати його, з якими ще отроком ловив рибу в ріці та пас товар. Раптом звідки не взялися сестри! Боги, як же вони виросли! Усі кинулися обіймати Волоса, радості не було меж. Сли Мстиславові поки що трималися осторонь, розглядалися по сторонах.

Усі посідали просто надворі біля кузні. На землі розстелили довгу білу скатертину, жінки понакладали на неї глеків, тарелів із печеним хлібом – білими пухкими паляницями. Сли Мстиславові, не ївши нічого майже цілу добу, заїдали тепер за обидві щоки. Каялу і Галку жінки також нагодували й поклали спати – ті були дуже втомлені. Волос сидів в оточенні мужів із селища, вони розповідали йому про своє життя, вой перепитував постійно про когось із знайомих – вони йому розповідали. Звичайна розмова із тим, хто довго не був у рідному домі.

Волос раптом прислухався, оглянувся. У селище забігли два вовки. Вони підійшли до людей і побачили чужинців. Відразу стали, шерсть на них наїжилася, почали гарчати й показувати зуби.

– Назад! – почувся враз владний голос – і вовки відступили, заспокоїлися.

Над ними стояв старий дідуган – волхв. Він виник нізвідки, так і став перед людьми, підпершись своїм посохом. Волос враз зірвався на ноги, підійшов до старого. Доброгост дивився на свого учня, скупа посмішка вийшла на уста старого. Він поклав руку Волосові на плече.

– Я знав, що ти повернешся.

За всі ті роки Доброгост таки постарів. Став худішим, шкіра на лиці пожовтіла, як жовкне листя восени. Сива борода виросла ще довша, очі запалися.

– Ви надовго до нас чи як? – запитав Волоса Мечобор, коли знову дружно всілися до вечері.

– На світанку ідемо. Лишимо тут жінок. Маємо справу одну залагодити, тоді вернемося.

– Іншу тобі долю нарекли боги, аніж справи княжі ладнати, – втрутився в розмову Доброгост. – Тут твій отчий дім, тут має горіти твоє вогнище.

Волосові не хотілося сперечатися зі старим. Він краєм ока поглянув тільки, чи не дослуховуються до їхньої розмови товариші-дружинники. Та вони були зацікавлені чимось іншим: весело теревенили із мужами.

– Я давав своє слово і мушу його стримати. Повернемося, тоді й поговоримо.

– Невже тобі миліша княжа гридниця за рідне селище? – запитав Житник.

– Тут мені завше буде любо, – ухильно відповів сотник.

Сутінки поволі брали гору над сонячним промінням. Щоби краще було видно, мужі запалили велике вогнище. Мед порозв’язував язики, говірка пішла сміливіша, веселіша. Навіть завжди суворий Середич сп’янів і тепер пробував затягнути якусь пісню, обнявшись із мужем Горнилом. Інші також були веселими. Винним тому був мед, який навчив ситити сам Доброгост. Він давав силу,