Залишок дня - Кадзуо Ісігуро

— Не хочу вас турбувати, Стівенсе, — мовив він, — але ви б могли принести мені ще трохи бренді? Бо в моїй пляшці тільки на денці лишилося.

— З радістю принесу вам будь-які напої, яких ви забажаєте, сер. Проте чи справді це мудре рішення, коли зважити, що вам потрібно дописати колонку?

— З моєю колонкою все буде гаразд, Стівенсе. Будьте другом — принесіть ще трохи бренді.

Я повернувся за хвилину — містер Кардинал блукав поміж полицями, розглядаючи корінці. На столі лежали розкидані папери. Коли я підійшов, він щось пробурмотів і опустився у шкіряне крісло. Я підійшов до нього, наповнив келишок і передав йому.

— Ми з вами вже давно приятелюємо, правда, Стівенсе?

— Певна річ, сер.

— Я люблю з вами побалакати, коли сюди приїжджаю.

— Так, сер.

— Не хочете скласти мені компанію?

— Дуже мило з вашого боку, сер, але змушений відмовитися, дякую.

— Стівенсе, з вами точно все добре?

— Усе гаразд, дякую, сер, — відповів я, посміхнувшись.

— Добре почуваєтеся?

— Трохи втомлений, але загалом усе гаразд, дякую, сер.

— Може, ліпше сядете? Ну, як хочете. Словом, як я вже казав, ми вже давно з вами приятелюємо. Тому не буду вам брехати — ви вже й так здогадалися, що я тут не випадково. Мені підказали, що тут має відбутися. Он там, по другий бік коридору якраз у цю хвилину.

— Зрозуміло, сер.

— Та сядьте вже, Стівенсе. Я хочу поговорити з вами як з другом, а ви стоїте з тою клятою тацею так, ніби зараз утечете від мене.

— Перепрошую, сер.

Я поставив тацю і зайняв належну позу в кріслі, на яке показав рукою містер Кардинал.

— Уже краще, — мовив він. — А тепер спитаю вас, Стівенсе: у вітальні зараз прем’єр-міністр, правда?

— Прем’єр-міністр, сер?

— Ні-ні, я все розумію: ви не мусите нічого мені казати. Я знаю, що ви у непростому становищі, — містер Кардинал важко зітхнув і втомлено глянув на папери, розкидані на столі. А тоді сказав:

— Ви й так знаєте, Стівенсе, як я ставлюся до його світлості. Він для мене як другий батько. Нема сенсу знову це повторювати, еге ж?

— Так, сер.

— Він мені небайдужий.

— Так, сер.

— І вам теж до нього не байдуже, правда, Стівенсе?

— Правда, сер.

— Добре. Значить, ми обоє в курсі, яка ситуація. Але подивімося правді в очі. Його світлість утрапив у халепу. Я спостерігав за тим, як він грузне все глибше й глибше, і це мене неабияк хвилює. Він не дасть собі ради, Стівенсе.

— Гадаєте, сер?

— Ви взагалі знаєте, що там відбувається, поки ми з вами тут сидимо? За кілька кроків від нас? У тій кімнаті — я в цьому певен, нема змісту навіть вас перепитувати — зібралися британський прем’єр-міністр, міністр закордонних справ і німецький посол. Його світлість зі шкіри виліз, аби ця зустріч відбулася, і він вірить — і то дуже щиро! — нібито зробив щось добре й почесне. А ви знаєте, Стівенсе, навіщо його світлість зібрав тут цих джентльменів? Знаєте, що відбувається?

— Боюся, що ні, сер.

— Боїтеся, що ні... А скажіть-но, Стівенсе: вам що, узагалі на це начхати? Невже вам анітрохи не цікаво? Люди добрі, чоловіче, та в цьому домі відбувається щось страшенно важливе! Невже вам зовсім не цікаво, що саме?

— То не моя справа — цікавитися таким, сер.

— Але ж лорд Дарлінґтон вам не байдужий. Ви ж самі мені таке сказали. А якщо він вам не байдужий, то чому вас це не хвилює? Чи принаймні не цікавить? Ваш господар запросив на таємні нічні переговори британського прем’єр-міністра й німецького посла, а вам навіть не цікаво?

— Не можу сказати, що не цікаво, сер. Але мені не годиться цікавитися такими справами.

— Не годиться? Ага, ви, певно, думаєте, що в такий спосіб виявляєте лояльність. Так? Ви вважаєте себе лояльним? До кого? До його світлості? Чи, може, до корони, як на те пішло?

— Перепрошую, сер, але я не розумію, на що ви натякаєте.

Містер Кардинал знову зітхнув і похитав головою.

— Ні на що я не натякаю, Стівенсе. Чесно кажучи, я сам не знаю, як бути. Але ж вас це мало хоча б трохи цікавити.

Він замовк, втупившись у килим.

— Ви точно не хочете скласти мені компанію, Стівенсе? — врешті запитав він.

— Ні, дякую, сер.

— Ось що я вам скажу. Його світлість виставляють на посміховище. Я добре все дослідив, я знаю краще за всіх у цій країні, яка ситуація в Німеччині, тож можете бути певні, що з його світлості роблять посміховище.

Я промовчав, а містер Кардинал далі дивися на підлогу відсутнім поглядом. За якийсь час він продовжив:

— Його світлість має дуже добре серце. Але з цим він просто не дасть собі ради. Ним маніпулюють. Нацисти попихають ним, як пішаком. Ви помітили це, Стівенсе? Помітили, що відбувається останні три-чотири роки?

— Вибачте, сер, але я нічого такого не помітив.

— І навіть підозри у вас не виникло? Найменшої підозри, що через свого любого друга гера Ріббентропа гер Гітлер попихає його світлістю, як пішаком, — так легко, як своїми пішаками у Берліні?

— Вибачте, сер, але я нічого такого не помітив.

— Ну звісно, Стівенсе, бо вас таке не цікавить. Перед вашими очима діється невідомо що, а ви навіть не маєте коли зупинитися і з’ясувати, що й до чого?

Містер Кардинал засовався у кріслі, сів рівніше, і якусь мить здавалося, що він розглядає розкидані папери. Зрештою він сказав:

— Його світлість — джентльмен. Ось чому все так вийшло. Він джентльмен, який воював із німцями, і тепер йому хочеться запропонувати переможеному ворогу свою дружбу й щедрість. Природне бажання, адже він джентльмен, справжній англійський джентльмен старого гарту. Ну ви ж мусили це помітити, Стівенсе! Як ви могли таке проґавити? Вони ж цим користалися, маніпулювали, перетворивши щось добре й благородне на те, що зможуть використати для своїх підлих намірів. Ви ж мусили це помітити, Стівенсе!

Містер Кардинал знову втупився в підлогу. Помовчав кілька секунд, а тоді сказав:

— Пам’ятаю, як я приїхав сюди кілька років тому й застав того американця. Тоді була якась велика конференція. Мій батько долучився до її організації. І я пригадую, як той американець — п’яний як чіп, ще більше, ніж я зараз — встав під час вечері й перед усіма гостями тицьнув на його світлість і обізвав його дилетантом. Невмілим дилетантом,