Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
Злива застала мене зненацька, бо сьогоднішній ранок — як і кожен ранок, відколи я виїхав із Дарлінґтон-Голлу, — був залитий яскравим сонячним промінням. День узагалі почався чудово: сніданок зі свіжої яєчні з тостом, який приготувала для мене місіс Тейлор. Коли прибув лікар Карлайл — о пів на восьму, як і обіцяв, — я попрощався з подружжям Тейлорів, які не хотіли й слухати про жодну винагороду, і поїхав, поки не зав’язалася незручна розмова.
— Я роздобув для вас каністру бензину, — сказав лікар Карлайл, відчинивши мені двері до свого «ровера». Я подякував йому за турботу, а коли запитав, скільки я йому заборгував, то знову почув, що він не хоче про таке й слухати.
— То все дурниця, друже. Я знайшов каністру в гаражі. Мало б вистачити до Кросбі-Ґейта, а там зможете нормально заправитися.
У центрі Москома в сонячному світлі виднілися крамнички — вони стояли навколо церкви, що її шпиль я бачив з пагорба учора ввечері. Однак мені не випало нагоди добре роздивитися село, бо лікар Карлайл невдовзі звернув у бічну вуличку.
— Зріжемо дорогу, — мовив він, коли ми проїжджали повз стайні й трактори.
Довкола не було видно ні душі, а коли ми під’їхали до зачиненої брами, лікар сказав:
— Вибачте, друже, але якщо вам не важко...
Вийшовши з автівки, я підійшов до брами — з котроїсь із поблизьких стаєнь почувся лютий гавкіт кількох собацюр. Я полегшено зітхнув, коли повернувся до лікаря Карлайла, який стояв біля свого «ровера».
Ми рушили вузьким шляхом між високими деревами, обмінявшись дорогою кількома ввічливими фразами. Він поцікавився, як мені спалося в Тейлорів, а потім доволі несподівано сказав:
— Не подумайте, що я невихований, але хочу спитати: ви ж слуга, правда?
Скажу чесно: коли я почув його запитання, мені аж від серця відлягло.
— Так, справді, сер: я служу в Дарлінґтон-Голлі поблизу Оксфорда.
— Я так і гадав. Ті ваші історії про Вінстона Черчилля й усіх інших... Спочатку я подумав собі: е ні, та він бреше як шовком шиє; а потім зрозумів, що цьому є одне просте пояснення.
Кермуючи автомобілем, який піднімався крутою звивистою дорогою, лікар Карлайл глянув на мене, усміхнувшись. Я сказав:
— Я не мав наміру нікого обманювати, сер. Проте...
— Ви не мусите нічого пояснювати, друже. Я прекрасно розумію, як це сталося. Унікальний ви чоловік. Ясно, що наші люди прийняли вас за лорда чи герцога — інакше й бути не могло, — лікар щиросердно розсміявся. — Добре, певно, коли тебе інколи приймають за якогось лорда?
Ми деякий час їхали мовчки. А тоді лікар Карлайл сказав:
— Що ж, сподіваюся, вам було добре з нами.
— Так, дуже добре, сер. Дякую!
— А як вам жителі Москома? Люди ніби непогані, правда?
— Вельми цікаві, сер. Містер і місіс Тейлор мають надзвичайно добрі серця.
— Не кажіть до мене «сер», містере Стівенс. Так, люди в наших краях дуже навіть непогані. Особисто я не проти провести тут решту своїх днів.
У голосі лікаря Карлайла мені вчулося щось дивне. Я не міг зрозуміти, куди він хилить, бо він знову спитав те саме:
— То кажете, цікаві люди, еге ж?
— Так, пане лікарю. І надзвичайно приязні.
— То про що вони вам оповідали цілий вечір? Хоч не набридли вам до смерті своїми сільськими плітками?
— Анітрохи, пане лікарю. Навпаки, розмова вийшла доволі відверта, прозвучали деякі дуже цікаві думки.
— А, то ви про Гаррі Сміта, — засміявся лікар. — Не звертайте уваги. Слухати його весело, але в голові у нього каша. Часом думаєш, що він якийсь там комуніст, а потім як ляпне щось — викапаний торі, хоч стій хоч падай. Поплуталося в нього усе в голові.
— Гм, дуже цікаво.
— То чим він вам вчора баки забивав? Балачками про імперію? Чи про нашу медицину?
— Містер Сміт обмежився темами загального характеру.
— Он як? І якими ж?
Я кашлянув.
— Містер Сміт поділився своїми міркуваннями на тему гідності.
— Нічого собі. Дуже філософська тема як на Гаррі Сміта. З якого пальця він її висмоктав, цікаво?
— По-моєму, містер Сміт наголошував на тому, яка важлива його агітація в селі.
— Та невже?
— Він намагався переконати мене, що мешканці Москома мають власну думку з усіх важливих питань.
— А, ну так. Упізнаю Гаррі Сміта. Гадаю, ви й самі розумієте, що то все дурниці. Вічно той Гаррі старається понакручувати людей. А люди ж не хочуть, аби їх чіпали.
Ми знову трохи помовчали. Потім я сказав:
— Пробачте, що питаю про таке, сер. Але я правильно розумію, що містера Сміта вважають за блазня?
— Гм... Не сказав би. Наші люди дійсно трохи цікавляться політикою. Вони впевнені, що таки пасувало б мати свою думку про те і про се, як їх постійно повчає Гаррі. Але насправді ж вони такі самі, як і всі інші. Хочуть жити спокійно, щоб їх ніхто не чіпав. Гаррі знає все на світі — як те змінити, як се, — але в селі ніхто не хоче перевороту, хай навіть жити стане краще. Люди в цих краях воліють, щоб їм дали спокій, а не напосідалися з п’ятим-десятим.
Мене здивували нотки зневаги, які прокралися до лікаревого голосу. Але він тут же похопився і, усміхнувшись, зауважив:
— Гарний краєвид з вашого боку.
І справді — унизу виднілося село. У ранкових променях воно виглядало дещо інакше, але загалом краєвид був дуже подібний до того, який я вперше побачив у сутінках: мабуть, ми вже наблизилися до місця, де я залишив свого «форда».
— Містер Сміт вважає, що гідність особи якраз і залежить від власної думки.
— А, ну так, гідність. Я вже й забув. Значить, Генрі взявся за філософські поняття. Люди добрі... Уявляю собі, що він там намолов.
— Його висновки, сер, не завжди викликали одностайну згоду.
Лікар Карлайл кивнув, але видно було, що він поринув у роздуми.
— Знаєте, містере Стівенс, — промовив він урешті, — я був запеклим соціалістом, коли тільки сюди приїхав. Вірив у все найкраще для людей і таке інше. А приїхав я сюди сорок дев’ятого. Соціалізм дасть людям жити з гідністю — так я собі думав у той час... Але нащо вам здалися ті дурниці? — засміявшись, він обернувся до мене. — А ви, друже?
— Перепрошую, сер?
— Що таке гідність? Ви як гадаєте?
Щиро кажучи, мене заскочила його прямолінійність.
— Тяжко пояснити таке у двох словах, сер, — відповів я. — Але мені здається, усе зводиться до того, щоб не роздягатися на людях.
— Тобто? Що зводиться?
— Гідність, сер.
— А, — лікар спантеличено кивнув. — Ви вже,