Залишок дня - Кадзуо Ісігуро

— Звісно, міс Кентон. Дуже цікаво.

— Але я ще не вирішила.

— Зрозуміло.

Вона подивилася на свої долоні, а тоді знову глянула на мене.

— Мій знайомий через місяць приступає до роботи у Вест-Кантрі.

— Ясно.

— Як я вже казала, містере Стівенс, я ще не вирішила. Але подумала, що ви маєте знати про цю ситуацію.

— Щиро дякую, що повідомили мене, міс Кентон. Бажаю вам приємного вечора. А тепер я мушу йти.

Хвилин через двадцять я знову її перестрів — цього разу я був заклопотаний приготуваннями до вечері. Я саме піднімався сходами із заставленою тарілками тацею, коли почув чиїсь сердиті кроки. Обернувшись, я побачив міс Кентон: вона стояла внизу й розлючено на мене дивилася.

— Я так розумію, містере Стівенс, ви хочете, аби я залишилась цього вечора на роботі?

— Та ні, міс Кентон. Ви ж самі казали, що попереджали мене ще давніше.

— Але ж ви розсердилися через те, що я сьогодні йду. Я ж бачу.

— Навпаки, міс Кентон.

— Ви думаєте, що коли будете гриміти тарілками на кухні й тупотіти в коридорі туди-сюди перед моєю кімнатою, то я передумаю?

— У кухні здійнявся гармидер тільки тому, що в останню хвилину перед вечерею приїхав містер Кардинал. Нема жодної причини, через яку ви мали б сьогодні лишатися на службі.

— Я й так піду, містере Стівенс — з вашим благословенням чи без нього. Бо я вже давним-давно домовилася про зустріч.

— Певна річ, міс Кентон. Ще раз бажаю вам приємного вечора.

За вечерею панувала дивна атмосфера. Джентльмени тривалий час їли мовчки — його світлість явно витав думками десь далеко. Врешті містер Кардинал запитав:

— Хтось особливий сьогодні, сер?

— Що?

— Ну, ваші сьогоднішні гості. Є хтось особливий?

— На жаль, не можу тобі сказати, хлопче. Конфіденційна справа.

— Ого. Тоді, мабуть, я тут буду зайвий.

— Де?

— Ну, на тій зустрічі.

— Там і так нічого цікавого для тебе. Але, як я вже казав, конфіденційність на першому місці. Тебе тут не повинно бути.

— Ого, тоді це, гадаю, щось дуже особливе.

Містер Кардинал пильно дивився на його світлість, але той, не промовивши більше ні слова, знову взявся за їжу.

Обоє джентльменів перейшли до курильні — випити портвейну й викурити по сигарі. Поки я прибирав у їдальні й готував вітальню до приїзду вечірніх гостей, то кілька разів мусив пройти повз двері до курильні. І здивувався, почувши, що джентльмени вже не мовчать, як за вечерею, а про щось палко перемовляються. За чверть години голоси стали гучнішими.

Я, звісно, не підслуховував, але ж не почути, як його світлість кричить: «Але це не твоє діло, хлопче! Не твоє діло!» — було просто неможливо.

Я був у їдальні, коли джентльмени нарешті вийшли з курильні. Вони начебто заспокоїлися, бо, ідучи коридором, сказали один одному кілька слів. «Не забувай, хлопче: я тобі довіряю», — мовив його світлість, а містер Кардинал роздратовано відповів: «Та я ж пообіцяв!». На цьому вони розійшлися: лорд Дарлінґтон рушив до свого кабінету, а містер Кардинал — до бібліотеки.

О пів на дев’яту знадвору почувся шурхіт коліс. Я відчинив двері шоферові одного з автомобілів і з-поза його плеча побачив, як з іншого вийшли декілька поліцейських і розійшлися подвір’ям. А вже за мить я супроводжував до будинку двох дуже поважних джентльменів — його світлість зустрів їх у коридорі й квапливо провів до вітальні.

За хвилин десять під’їхав ще один автомобіль, і я відчинив двері герові Ріббентропу — німецькому послу, який уже не раз бував у Дарлінґтон-Голлі. Його світлість вийшов йому назустріч, і перш ніж зникнути за дверима вітальні, двоє джентльменів по-змовницьки перезирнулися. Коли за кілька хвилин мене попросили принести ще закусок і напоїв, четверо джентльменів обговорювали переваги різних сортів ковбас і атмосфера, на перший погляд, здавалася доволі дружньою.

Опісля того я зайняв своє місце в коридорі — біля вхідної арки, де зазвичай стояв під час важливих зустрічей, — і не зрушив з нього, аж поки через дві години хтось не подзвонив у задні двері.

Спустившись, я побачив міс Кентон і поліцейського, який попросив мене підтвердити, що це справді наша економка.

— Мусив перевірити — безпека, міс, нема чого ображатися, — пробурмотів поліцейський і відійшов назад у темряву.

Замикаючи двері, я помітив, що міс Кентон чекає на мене, і сказав:

— Впевнений, що ви гарно провели вечір.

Вона нічого на це відповіла, тому коли ми проходили через темну кухню, я повторив:

— Впевнений, що ви гарно провели вечір, міс Кентон.

— Дякую, містере Стівенс, дуже гарно.

— Радий це чути.

Кроки за моєю спиною раптом затихли, і я почув, як вона запитала:

— Невже вас зовсім не цікавить, що сталося сьогодні ввечері між мною і моїм знайомим, містере Стівенс?

— Не ображайтеся, будь ласка, міс Кентон, але я мушу негайно повертатися нагору. Цієї миті в нашому маєтку відбуваються події світового масштабу.

— А хіба вони колись не відбуваються, містере Стівенс? Що ж, якщо ви так поспішаєте, то я тільки скажу вам, що прийняла його пропозицію.

— Перепрошую, міс Кентон?

— Пропозицію вийти за нього заміж.

— Справді? Мої вітання!

— Дякую, містере Стівенс. Я, певна річ, відпрацюю той час, який зобов’язана відпрацювати, але якщо ви зможете відпустити мене скоріше, ми обоє будемо дуже вдячні. Мій знайомий через два тижні приступає до нової роботи у Вест-Кантрі.

— Я докладу всіх зусиль, щоб якомога швидше підшукати вам заміну, міс Кентон. А тепер перепрошую, але мушу повертатися нагору.

Я рушив з місця й уже майже дійшов до дверей у коридор, коли міс Кентон окликнула мене: «Містере Стівенс!» — і мені знову довелось обернутися. Вона стояла там, де й раніше, тож мусила трохи підвищити голос — у темній порожній кухні її слова розлетілися дивним ехом.

— Я півжиття віддала цьому будинку, і оце все, що ви спромоглися сказати, почувши про моє звільнення?

— Міс Кентон, прийміть мої найтепліші привітання. Але повторюю: нагорі вирішуються справи світової ваги, тож я мушу повертатися на свій пост.

— Ви знаєте, містере Стівенс, що ви — дуже важлива персона для мене й мого знайомого?

— Справді, міс Кентон?

— Так, містере Стівенс. Ми часто розважаємося байками про вас. Наприклад, мій знайомий просить мене показати, як ви затуляєте пальцями ніздрі, коли перчите собі їжу. Регоче потім, як дурний.

— Зрозуміло.

— А ще він обожнює ті ваші напутні промови для персоналу. Я вже навчилася бездоганно вас копіювати. Досить сказати кілька речень — і ми обоє падаємо на підлогу зі сміху.

— Ясно, міс Кентон. А тепер перепрошую, мушу йти.

Я піднявся сходами і