Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
— Що то за дівчина в наметі Фріско? — спитала Саллі в Морріса, коли той увечері повернувся з роботи.
— Марітана, — пробурчав Морріс. — Він присягається, що вона метиска.
— Марітана? — Саллі посміхнулась. То он, виходить, чому містер Фріско Джо Мерфі співав з таким іронічним пафосом:
Марітано, лісова моя квітко, Навіщо тобі твоє горде ім’я? Посадили тебе в позолочену клітку І зганьбили навіки, кохана моя.— Звісно, це брехня, — сказав Морріс. — Одна з чергових його вигадок.
— Але вона не схожа на тутешніх жінок, — заперечила Саллі. — І шкіра в неї світліша, і вираз обличчя осмисленіший.
— Дурниці! — роздратовано вигукнув Морріс. — Марітана — звичайна тубілка, і даремно Фріско хоче когось переконати, що це не так. А дісталась вона йому теж звичайним шляхом.
— Тобто?
— Першої ночі, коли ми поставили намети під цією горою, неподалік було кочовище тубільців. Вони прислали до нас двох дівчаток. Фріско вирішив залишити в себе одне з них, а друге з плиткою тютюну та бляшанкою варення одіслав назад. Дівча, яке обрав Фріско, було дуже молоде і полохливе, воно почало кусатися й дряпатись, мов дика кішка, і зрештою втекло. Ось через що Фріско й назвав його Марітаною. Темношкірі присилали інших дівчат, але Фріско вони не сподобались. Старателі почали піддразнювати його цією маленькою темношкірою мегерою і, щоб позлити Фріско, назвали гору її ім’ям.
Через кілька тижнів Марітана прийшла знову. Очевидно, скоряючись волі та звичаям племені, її батько та майбутній чоловік мали розмову з Фріско. За право залишити її в себе Фріско подарував їм кілька пляшок вина та дві плитки тютюну. Але треба віддати йому належне, Фріско добре ставився до неї, годував її і одягав барвисто, немов циганку. Деякий час вона була нібито цілком задоволена, але потім знову втекла в чагарі, забруднила своє вбрання й роздарувала намисто. Тепер вона йде і повертається назад, коли їй заманеться. Але Фріско примушує її залишати свій одяг і всі оті брязкальця тут, поки вона гостює у своїх, а повертаючись, вона повинна викупатися й надіти все це на себе.
Та все-таки Морріс обурювався, що Фріско тримає Марітану в таборі, коли поруч живе місіс Гауг. Цей одвертий, безсоромний зв’язок з темношкірою, казав він, ображає гідність білої жінки, і Морріс забороняв Саллі мати будь-які стосунки з Марітаною.
— Ти повинна ігнорувати її… і Фріско теж, — сказав Морріс.
— Як же це зробити? — заперечила Саллі. — Дівчина ні в чому не винна. І я не можу поводитися з нею грубо, коли вона приходить до мене з чагарів, мов дике звірятко. А щодо містера Мерфі, то, певне, ми й досі ще не розплатилися з ним?
— Перестань мене гризти, — буркнув Морріс.
— Якщо це так, то ми не можемо його ігнорувати, — стояла на своєму Саллі. — Тільки, прошу, зрозумій мене правильно, Моррісе. Я не менше, ніж ти, осуджую такі зв’язки наших чоловіків з тубільними жінками.
— Оцього вже ти ніколи мені не закинеш, — запевнив її Морріс. — Тубілки брудні; від них погано тхне, хоч деякі замолоду й бувають досить привабні. Але вбий мене, не розумію, як може порядна людина мати з ними щось спільне. І найгірше те, що є негідники, які викрадають цих жінок і ґвалтують їх, а іншим доводиться розплачуватись за чужі гріхи.
Саллі це знала. Приємно було усвідомлювати, що Морріс ніколи не водився з тубільними жінками: вони викликали в нього відразу. Морріс і раніше розповідав їй, що сутички між старателями та кочівниками здебільшого виникали саме через те, що білі зазіхали на їхніх жінок.
Тубільці охоче позичали своїх дружин білим, але вважали, що білі за це повинні ділитися з ними всім, що в них є. Коли ж так не виходило, вони перед світанням вчиняли раптові наскоки на старательські табори і засипали їх хмарами списів, а білі відповідали стріляниною з рушниць, проливаючи кров тубільців. Починалась кривава ворожнеча. В свідомості тубільців всі білі належали до одного племені й були відповідальні за злочин кожного свого одноплемінника. Це був їхній закон — єдиний закон, який вони знали: око за око, зуб за зуб!
У тих місцевостях, де кочівники були настроєні вороже, вони іноді засилали своїх дівчат до табору білих як принаду. Деякі старателі не могли побороти спокуси, дивлячись на смуглянок, що вештались поміж наметами після заходу сонця. Інші були обачніші й більше боялися списів, вони спроваджували дівчат назад, добровільно обдарувавши їх кількома бляшанками варення, борошном або цукром. Нехай собі йдуть, був би тільки мир. Та у віддалених районах, за Лейк-Кері чи в напрямі Ерроу, старателі, що залишали в себе на ніч тубільних жінок, важили своїм життям.
У великих таборах, таких, як Хеннан, де кочівники жили, мов ворони на смітнику, парування з тубілками було досить поширеним явищем, хоч більшість золотошукачів соромилися своїх взаємин з темношкірими жінками. З почуття добропристойності кожен намагався якось це приховати. Але Фріско виставляв Марітану всім напоказ, вбирав її у строкатий ситець і так хизувався нею, ніби вона справді була коханкою, якою варто пишатись. І це страшенно дратувало Морріса.
Родичі Марітани обліпляли Фрісків намет, наче мухи. Вони сиділи в пилюці, чекаючи його з роботи, і як тільки він з’являвся, починали щось збуджено лопотіти. Фріско походжав серед них, посміхаючись і весело вітаючись з кожним. Він обділяв їх бляшанками з варенням, борошном та цукром, а іноді — старим одягом, плитками тютюну та клаптями барвистого ситцю. Для цього він мав спеціальний ящик, де, за його висловом, лежали «предмети товарообміну», і доводив Моррісу, що з «негритосами» треба жити в злагоді. Мовляв, на власному досвіді переконався в цьому, коли плавав матросом у південних морях.
Звісно, австралійські тубільці в багатьох відношеннях зовсім не те, погоджувався він. З ними не дуже поторгуєш. Та, власне, для обміну вони нічого й не мають, крім
