Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Другого ранку Стаб заговорив до Фласка:
— Ну й сон мені наснився, Льодоламе! Такого чудного сну я ще зроду не бачив. Приверзлося, ніби наш старий дав мені копняка своєю кістяною ногою, а я хотів дати йому здачі й так замахнувся, що в мене трохи нога не відлетіла, їй же богу. А тоді трах, бах — аж Ахав, уже не Ахав, а піраміда, і я, мов дурень навіжений, стусаю ту піраміду ногою. Та ще чудніше, Фласк, — ти ж знаєш, які чудні бувають часом сни, — те, що хоч я й оскаженів, але весь час думаю, що той Ахавів копняк, зрештою, не така вже й велика образа. «Ет, — думаю, — є про що балакати! Це ж не справжня нога, а кістяна». А це ж таки велика різниця — чи тебе живою ногою стусонуть, чи неживою.
Сам же знаєш, Фласк, що ляпас долонею — в сто разів більша образа, ніж удар ціпком. Живим по живому — то й образа живіша, хлопчику. І отак я весь час думаю, думаю, завваж, а сам, наче дурний, оббиваю собі пальці на нозі об піраміду — отаке все безглузде в тому сні, що ні в тин ні в ворота, а я стусаю й думаю: «Ет, що таке тепер його нога — ціпок, та й годі, ціпок із китової кістки. Еге ж, — думаю, — він і не стусонув мене, а ніби жартома потяг ціпочком, ніби похрестив китовою кісткою. А крім того, — думаю, — глянь на ту ногу: на ній же навіть ступні нема, такий собі тонесенький кінчик. От якби мене який селюк своїм ножиськом штурхнув — ото була б образа! Та це не образа, а просто шпилька, бо й нога зістругана на шпильку». Далі ж іде найхимерніше в тому сні, чуєш, Фласк? Я ото гамселю носаком по піраміді, коли це хтось бере мене за плече й обертає до себе. Дивлюсь, а то якийсь старезний дідок, наче водяник, чи що, — горбатий і шерстю поріс, мов борсук. «Що це ти робиш?» — питає. Ох, братку, я ж і перелякався! Така мордяка! Та враз той переляк і вивітрився. «Що я роблю? — перепитую. — А вам яке діло, хотів би я знати, пане горбанчику? Чи й вам копняка закортіло?» Їй же богу, Фласк, не встиг я договорити, аж він повертається до мене кормою, нахиляється, задирає водорості, що ними обвішаний замість одежі, — а що ж я побачив, як ти гадаєш? Грім мене побий, братку, у нього вся корма наїжачена гострими швайками. Я подивився й кажу: «Та ні, старий, тебе я не стусатиму». — «От розумний Стаб, — каже він, — от розумний», — і мурмоче так весь час, наче жує слова самими яснами, чисто тобі якась стара відьма. Я бачу, що він не збирається замовкати, а все мурмоче своє: «От розумний Стаб, от розумний!» — та й думаю, що мені вже можна знову стусати піраміду. Тільки підняв ногу, а він як загорлає: «Годі стусати!» — «Що таке? — знову питаю. — В чому річ, дідусю?» — «Слухай-но, — відказує він, — побалакаймо про твою образу. Капітан Ахав стусонув тебе, еге?» — «Так, — відповідаю, — осюди саме». — «Чудово, — каже він. — А чим же? Своєю костяною ногою, еге?» — «Так», — відказую. «Ну то на що ж ти тоді нарікаєш, розумний Стаб? — дивується той дідок. — Хіба він не від щирого серця тебе стусонув? І хіба він тебе вдарив якоюсь там простою сосновою дерев’янкою, га? Ні, тебе стусонув великий чоловік — і стусонув прекрасною костяною ногою, Стаб. Це неабияка честь; я вважаю, що це неабияка честь.
Слухай, що я тобі скажу, розумний Стаб. В старій Англії найвельможніший лорд вважає за величезну шану, коли королева дасть йому ляпаса й зробить його кавалером ордена Підв’язки. То ти, Стаб, можеш хвалитися тим, що тебе стусонув сам старий Ахав і зробив розумним чоловіком. Затям, що я тобі скажу: хай він тебе стусає; вважай його стусани за честь; нізащо в світі не давай відкоша, бо тобі це не до снаги, розумний Стаб. Чи ти не бачиш оцієї піраміди?» Сказав — і раптом немовби… ну, немовби якось так… ну, як його сказати… ну, розплився в повітрі. Я хропнув, перевернувся на другий бік, аж бачу, що я лежу — в своїй койці. Ну, що ти скажеш про такий сон, Фласк?
— Не знаю; по-моєму, якийсь дурнуватий сон.
— Може, й так. Але він з мене зробив розумну людину. Бачиш, он стоїть Ахав і поглядає скоса через гакаборт? Ну, так ось, Фласк: ти нічого не придумаєш розумнішого, як змиритися з цим стариганом і ніколи не огризатися, хоч би що він казав. О! А що це він гукає? Слухай!
— Агей, на марсі! Пильнуйте всі! Тут є кити! Як хто побачить білого, кричіть скільки духу!
— Ну, що ти про це думаєш, Фласк? Чи нема тут крапельки чогось незвичайного, га? Білий кит… ти завважив? Я тобі кажу: тут чимсь дуже чудним тхне. Будьмо ж напоготові, Фласк. В Ахава на думці щось таке, що пахне кров’ю. Та годі, мовчімо! Він уже йде сюди.
32
КИТОЗНАВСТВО
Ми вже сміливо рушили в морські простори; незабаром ми зовсім загубимось у їхньому безмежжі, де нема ні берегів, ні гаваней. Але перше ніж станеться таке, перше ніж оброслий водоростями корпус «Пеквода» загойдається поряд обліпленого скойками тулуба левіафана, годилось би з самого початку приділити увагу речам, майже необхідним для того, щоб по-справжньому зрозуміти всі ті конкретніші відомості й згадки про левіафанів, які ви знайдете далі.
Я хотів би розгорнути перед вами систематизований огляд китового плем’я в усіх його можливих відмінах. Та це завдання нелегке. Адже я пробую тут класифікувати складники самого всесвітнього хаосу, не більше й не менше. Слухайте ж те, що встановили найбільші й найновіші авторитети.
«Серед усіх паростей зоології більш нема такої заплутаної, як цетологія», — заявив капітан Скорсбі в 1820 році.
«Я не маю наміру, навіть якби це було в моїй спромозі, досліджувати правильний метод поділу китоподібних на роди й родини. […] Серед тих, хто досліджує цю тварину, немає ніякої згоди», — писав про кашалота корабельний лікар Бійл 1839 року.
«Неспроможність провадити далі наші дослідження на незмірних глибинах».
«Непроникна запона таємниці, що сповиває наші відомості про китоподібних».
«Поле, засіяне терням».
«Усі ці неповні дані здатні тільки завдавати мук природознавцям…»
Так говорять про кита великий Кюв’є, і Джон Гантер, і Лессон — ці світила зоології та анатомії. І
