Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

Можливо, я не така чесна людина, якою себе вважала. Можливо, я дійсно монстр.

Заходжу в кабінет музики й сідаю за першу парту. Я чую перешіптування за спиною та відчуваю вібрацію телефону в кишені. Дістаючи телефон, швидко деактивую свої сторінки.

– Редлі, що ти робиш? – горлає на мене містер Сміт, заскочивши зненацька. – Дай сюди телефон!

Він не чекає, коли я сама його простягну, – хапає його з парти й ховає в шухляду письмового столу.

– Підійдеш і забереш після дзвоника.

Але тепер мені байдуже, що в мене забрали телефон. Я досі чую, як він вібрує в шухляді, і бачу спалахи екранів довкола, електронні слова збираються в рій і множаться, зависаючи в повітрі, і кожне коле гострим, як голка, жалом.

Дзвоник лунає, а я сиджу на стільці, намагаючись показати, що чую всі зневажливі слова, що кулею входять у скроню, поки всі виходять з класу.

Коли там нікого не залишається, я підходжу до містера Сміта.

– Слухай, пробач, що накричав на тебе, – каже він, якийсь стурбований і скуйовджений. Я розумію його почуття. – Цей клас мене іноді виводить. Але ти хороша й не заслуговуєш на це.

– Усе норм.

– Що відбувається? – запитує він, дістаючи телефон із шухляди, але не віддаючи в очікуванні відповіді.

– Нічого. – Я знизую плечима й дивлюся на двері. Я не хочу, щоб він був добрим до мене, бо, якщо він мене пожаліє, я розплачуся. Він встає з-за столу, підходить і стає поряд.

– Ну ж бо, – відчуваю заспокійливе тепло його руки на плечі, коли він зазирає мені в очі, – якщо в класі тебе ображають, не мовчи про це. Я не хочу, щоб учні тримали все в собі. Це не кінець світу, Редлі. Ти завжди можеш прийти до мене й поговорити, зрозуміла?

– Дякую, сер, – кажу я. Я затримуюся ще на мить і думаю, чи справді можу сказати йому, що мій другий поцілунок із дівчиною зруйнував стосунки з найближчою подругою. І зазираючи в його зелені очі, усвідомлюю, що відповідь – ні.

– Я з тобою, – каже він. – Ти прекрасна дівчина, Редлі.

Що дивно, бо я саме почуваюся жахливою.

– Моральна уродка, – каже Каша, коли я проходжу повз. – Що, на мої цицьки витріщаєшся, збоченка?

Я опускаю голову, уперше шкодуючи про волосся, що лишилося на підлозі в перукарні. Тепер мені немає куди сховатися.

– Про культуру згоди не чула? – питає Парміндер, коли я опиняюся поряд. – Ґвалтівник без члена.

Я зупиняюся, пригадавши, що відрізала волосся тому, що не хотіла більше бути людиною, яка ховається за завісою.

– Нічого такого не було, – обертаюсь я, але тепер там не тільки Каша й Парміндер, а ще шестеро чи семеро учнів із моєї паралелі – стоять, схрестивши руки, виставивши вперед підборіддя.

– Слухайте, я не знаю, нащо Роуз це зробила, – починаю я, але це не те, що варто казати. Починаю знову: – Я просто… Я помилилася, от і все. Неправильно все зрозуміла. Не знаю, чому вона так відреагувала.

– Ой, ну звісно, ще скажи, що вона сама винна. – Каша робить два кроки до мене, а я два кроки від неї. – Може, вона взагалі про це попросила?

– Чорт забирай, та нічого там не було, взагалі майже нічого! – Відчуваю клубок у горлі й знаю, що розплачусь із наступним словом. Якщо я піду, всі подумають, що мені пофіг, якщо лишуся, матиму мізерний вигляд.

– Нафіг із пляжу, – біля мене з’являється Лео, – давайте, валіть і деінде посичіть, гадюки.

– Так ти на її стороні? – зводить брову Каша. – Ти вважаєш це нормально, те, що вона зробила з Роуз?

– Я ні на чиїй стороні, бо немає ніяких сторін, дурна малеча. А тепер – киш.

На мить погляди Каші та Лео зустрічаються, вона презирливо йому всміхається, розвертаючись та йдучи геть, Парміндер та інші йдуть за нею.

– Що за чорт? – Лео хитає головою.

– Я н… не знаю. Я подумала. Мені здавалося…

Він кладе руку мені на плече й проводить по коридору до музичного класу, і я навіть не знаю, чи захищає він мене, чи веде кудись, де ніхто не заважатиме йому вибити з мене всі тельбухи, та принаймні з Лео ніхто не зв’язується, ніхто не зупиняє його й нічого не каже. Вони просто спостерігають, як ми проходимо повз.

– Що за чорт, Редлі? – повторює питання Лео, грюкнувши за нами дверима. – Що ти накоїла?

– Я не… – кажу я. – Я… просто хотіла її поцілувати.

– Що за хрінь? – Лео, не вірячи своїм вухам, витріщається на мене, як на недоумка, що, напевне, близько до правди.

– Знаю, Лео, знаю, чуєш? Я знаю, як це звучить. Я неправильно зрозуміла, мене занесло, я надала її словам значення, якого вони не мали, і все це тривало якусь секунду, а потім вона сказала мені піти, і я пішла. Я намагалася поцілувати дівчину, мене відшили, не кажи, що з тобою такого не бувало, тільки чомусь через тебе такого кіпішу не підіймали.

– Але ж Роуз не просто дівчина, Редлі. – Лео легенько штурхає мене в плече, і я ледве втримуюся на своєму місці. – Вона не просто жінка, з якою познайомився в барі. Це ж Роуз. Роуз. Чорт, думаєш, мені ніколи не хотілося сказати Роуз, що я відчуваю до неї, не кажучи вже про те, щоб її поцілувати? Але я не роблю цього. Бо це Роуз. Ми потрібні їй не для того, щоб у неї закохуватись. Ми мали бути чимось більшим. Вона шукає в нас друзів. Як думаєш, чому я ніколи не намагався її поцілувати, хоч як мені й хотілося?

У момент зізнання його голос м’якшає, голова опускається. Він сердиться на мене й має на це повне право.

– Чувак, – каже він, хитаючи головою.

– Та в тому й проблема, правда ж? – кажу я. – У тому, що я не чувак.

– Чувак, – повторює Лео. – Редлі, усім начхати, дівчина ти чи хлопець. Лесбійка чи ні. Річ не в тому.

Сідаючи на підвищення для барабанів, я проводжу долонями по голові й почуваюся зібганою, розібраною, недоречною.

– Господи, Лео, та що ж мені робити?

– Знайди Роуз. – Лео сідає поряд. – Обговори це прямо, подивися проблемі в обличчя й розберися з нею. Але перед цим, Редлі, ти мусиш відповісти собі, хто ти