Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
Але йому ніколи й на думку не спадало замислитися над подібною історією,— над її минулим, сучасним і майбутнім. Він не усвідомлював, як дорого вона коштувала її учасникам, скільки мук завдала і скільки принесла радощів, яка фатальна невигойна трагедія ховалася за цілковито оголеними, часом бридкими, та загалом пікантними фактами, що впадали йому в око. Він ніколи не ганьбив і не хвалив злочинних коханців, не робив з їхньої історії ані висновків, ані будь-яких узагальнень; він тільки жадібно слухав поговори і сам їх переказував, відчуваючи від того велике задоволення, мов від чарки хересу або гіркої настоянки, випитої перед обідом.
Та тепер, коли самого Джеймса торкнувся поговір — чи скоріше перший його подих,— він відчув себе наче в густому тумані, що слизьким смородом ліз йому до рота, забиваючи дух.
Скандал! Може вибухнути скандал!
Лише повторюючи це слово, Джеймс міг зосередитись на ньому й осмислити його. Він уже забув ті почування, без яких годі зрозуміти вагу таких подій, як вони розвиваються й до чого призводять; він не спроможний був збагнути, що заради пристрасті люди здатні на ризик.
Смішно було навіть подумати, що серед його знайомих, які день у день ходять до Сіті за своїм звичайним ділом, а у вільний час купують акції і будинки, обідають і, може, навіть грають у карти, що серед них є хоч один, ладний ризикнути заради такого незрозумілого, такого туманного поняття, як пристрасть.
Пристрасть! Авжеж, йому доводилось про неї чувати, і такі приписи, як «Молодому чоловікові й молодій жінці не можна залишатися сам на сам», закарбувалися у нього в пам'яті, мов паралелі на географічній карті (коли йдеться про «життєві факти», Форсайти виявляють витончений реалістичний смак), але все інше він розглядав тільки крізь призму страшного слова «скандал».
Та ні, це неправда; цього не може бути. Йому нема чого турбуватись: Айріні хороша жінка. Але тривожна думка стриміла в пам'яті, наче цвях. До того ж Джеймс мав неспокійну вдачу; такі, як він, не вміють подолати своїх тривог і болісно страждають від підозри й нерішучості, чекаючи найгіршого. Побоюючись допуститися фатальної втрати, якої, може, пощастило б уникнути, діючи інакше, він приймав остаточне рішення тільки тоді, коли був цілком певен, що в іншому разі зазнає невдачі.
Проте частенько бувало так, що остаточне рішення від нього навіть не залежало; так було і цього разу.
Що він міг зробити? Поговорити з Сомсом? Це тільки зашкодило б. Зрештою, то все дурниці; він певен, що дурниці.
А сталося все це через новий дім. Йому та вигадка одразу не сподобалась. Навіщо Сомсові вибиратися за місто? І коли вже він вирішив укласти в будинок такі шалені гроші, чого було не запросити першокласного архітектора замість цього Босіні, про якого ніхто нічого не знає? Він їх попереджав, чим усе це скінчиться. А тепер кажуть, що будинок обійшовся Сомсові набагато дорожче, ніж він сподівався.
Цей останній факт дужче за всі інші міркування примусив Джеймса усвідомити, яке створилося загрозливе становище. Так воно завжди буває, коли зв'яжешся з цими «художниками»; розумній людині нема чого з ними зв'язуватись. Він застерігав і Айріні. А тепер самі бачите, що з того вийшло!
І раптом Джеймсові сяйнула думка: треба з'їздити туди й побачити все на власні очі. Тривога страшенно пригнічувала його, він почував себе наче в густому тумані, і думка поїхати в Робін-Гіл подивитися на той будинок трохи заспокоїла його. Мабуть, йому полегшало від того, що він нарешті зважився на якусь дію, але найпевніше він просто зрадів нагоді подивитися на якийсь будинок.
Джеймсові здавалося, що, придивившись до споруди з цегли й вапна, з дерева й каменю, побудованої підозрілою особою, він побачить, чи правдиві всі ті чутки про Айріні.
Отож, не сказавши нікому жодного слова, він узяв кеб і рушив на вокзал, а звідти доїхав поїздом до Робін-Гіла; візників у тих місцях не було, і йому довелося йти від станції пішки.
Джеймс поволі чвалав нагору, насилу згинаючи вузлуваті коліна, сутулячи спину й понуривши голову, але вбраний чепурно — в циліндрі й сюртуку, що аж сяяли чистотою. За його одягом стежила Емілі; звичайно, сама вона не стежила — люди з добрим становищем не стежать за тим, щоб усі гудзики були на місці, а Емілі належала до людей з добрим становищем,— вона тільки стежила, щоб за всім тим стежив слуга.
Джеймсові довелося тричі питати дорогу; щоразу він повторював одержану вказівку, просив повторити її ще раз, а тоді повторював сам удруге, бо завжди любив побалакати, до того ж у незнайомій місцевості зайва обережність не завадить.
Він розтлумачував кожному перехожому, що розшукує новий будинок, проте лише коли йому показали дах, який визирав поміж деревами, він нарешті переконався, що його не збили з дороги, і заспокоївся остаточно.
Свинцеві хмари зависли над землею, наче побілена сіруватим вапном стеля. В непорушному повітрі не відчувалося ані подиху вітру, ані польових пахощів. Такого дня навіть англійські робітники роблять своє діло абияк, не докладаючи великих зусиль, без балачок, за якими веселіше працюється.
У просвітах незакінченого будинку поволі сновигали люди в сорочках із закоченими рукавами, лунали різні звуки — стукотів молоток, скреготіло залізо, дзижчала пилка, дерев'яним помостом торохтіла тачка, час від часу стиха повискував, мов чайник, де закипає вода, десятників собака, припнутий мотузкою до дубової колоди.
Щойно вставлені шибки, замазані посередині крейдою, дивилися на Джеймса, як очі сліпого пса.
А будівельний хор звучав незграйно й безрадісно під сіруватим небом. Тільки дрозди, що шукали хробаків у свіжих борознах, зовсім не подавали голосу.
Пробравшись поміж купами гравію— саме прокладали під'їзну алею,— Джеймс підійшов до ганку. Там він спинився й підвів очі. Звідти мало чого можна було побачити, і все, що можна, Джеймс роздивився за одну мить, але він простояв на
