Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька
Авжеж. Єдине, що лишилося, це залежність. Від препаратів. На таке диво чарів картини уже не вистачило. А самій тобі навряд чи стане сил та бажання позбутися цієї пристрасті…
І до тебе приходить якесь невідворотне розуміння, усвідомлення, знання майбутнього. Точніше, його відсутності. У твоєму житті. Бо в житті інших на якусь мить ти побачила його аж надто чітко — наче справно налаштований картинний відеоряд. Кожен отримає те, чого бажає найбільше.
Видіння. І демерол тут ні до чого. Ти вже знаєш, що маєш робити. Наче так мало бути від початку. А далі — нічого. Цілковите затемнення. Тож ти вкотре завмираєш над запитанням:
ЯКІ ЩЕ ДУРНУВАТІ ТАЛАНТИ З’ЯВИЛИСЯ У ТЕБЕ
ПІСЛЯ ВИХОДУ З КОМИ?
І курсор у текстовому редакторі завмирає над ним разом з тобою.
А надвечір до тебе в готель завітали батьки Влада. Відчиняєш. Ти не здивована. Ти знала. Бо вони прийшли по картину. Аби вона їх убила. Чули, вона може. Навіть гроші тобі за неї пропонували — купити, бачте, хотіли.
Ти хочеш уїдливо спитати: а нічого, що я там гола? Та не питаєш. Бо й так бачиш: нічого. Але спочатку вони хочуть тобі дещо розказати…
— Ти розказуй! — гримає Владова мати на чоловіка, що здригається тепер від звуку її голосу, наче прадавній ідолопоклонник від Перунових громів та блискавок.
Він для початку відкашлюється. Тягне час, паскуда, — читається з колючих материних очей. Нарешті (після добрячого стусана у бік) батько сімейства спромагається на слово:
— Ми гадали, Влад не зможе жити з тобою, а виявилося, що він не може жити без тебе. В прямому сенсі цього слова. По тому, як ти… зникла з його життя, він не написав більше жодної картини. Коли ми забрали його додому, він так і сидів увесь час і бездумно дивився перед собою. До тями прийшов лише раз. Того вечора він купив собі пляшку віскі і вперше в житті напився. Поїхав у той готель, вибрався на дах і… посковзнувся чи що? Бо ми досі не віримо, що він зробив оте сам!
— Не це розказуй!.. — знову гримить дружина. — Це вона й без тебе знає! Всі газети писали. Та вона й сама таке робила, не чув чи що? Про Андрія кажи!
Цього у видіннях не було. Ти насторожуєшся:
— Що ви знаєте про Андрія?..
— Власне, це ми його й намовили. Стосовно тебе. В обмін на безоплатні юридичні послуги. Крадіжка авторських прав на якусь там книжку… Були в нього такі проблеми. Ми ж виграли йому позов. А він…
…а він погодився без вагань. Звабити чужу наречену. Так би мовити. Бо він уже давно хотів цю дивну дівчину з ім’ям, що вже саме по собі обіцяло рай на землі. А ще (Андрій це помітив тиждень тому) вона не носила спідньої білизни. І це остаточно звело його з розуму. Тож коли йому забаглося звільнити підстаркувату літредакторку, що вірою і правдою служила йому всі роки, він уже знав, ким має її замінити. І що має за це отримати. То й що з того, що дівчина незабаром має вийти заміж? Андрієві часу вистачить. А на більше він і не претендує…
Ти рвучко підводишся. Відчиняєш перед ними двері:
— До побачення.
Вони нерішуче мнуться коло порога:
— Картина…
— Забирайте. Грошей не треба. І — до побачення.
Забравши картину, вони вдячно йдуть.
Відлік їхнього часу почався.
Ти сідаєш завершувати книжку. До тебе знову злітаються, наче на відьомський шабаш, розполохані непроханими звістками видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Бо Влад ніколи не пив. Йому воно було не треба. Він і так умів радіти життю. Не пив навіть шампанського, коли ви надумали відсвяткувати ним свої несподівані заручини. Просто любив дивитися, як п’ють інші, — ти, зокрема, і як у твоїх темно-блакитних очах спалахують від того принадливі іскорки бажання, котрі згаснуть хіба що, коли до вас зненацька підкрадеться світанок…
Видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Насправді на тому даху до нього нечутно підкрався Ловець Снів і легенько підштовхнув у плече. Ото й усього. Ловець Снів. Бо він його створив для себе. Про всяк випадок. Уявний друг, чи як там воно зветься у психіатрів? Не було ніякої пляшки віскі.
Видіння. Один-єдиний розділ. Останній. Щойно відбувшись у твоїй розплетеній демеролом уяві, він перетворюється у нерівно-мереживні рядки тексту. Кінець. Не вистачає хіба хепі-енду. Але ж то таке?
…Домалювавши знакове The End, ти електронною поштою відсилаєш рукопис Енн Марі Скотт. Насправді тобі байдуже, що з ним буде далі. Книжка написана. Місію виконано. Потім чекаєш, коли весь готель посне (це складно, бо величні готельні комплекси ніколи не сплять), але ти дочікуєш і вибираєшся на дах.
Знову. Певно, в кожного з нас є отакі власні острівці-дахи, де нас терпляче очікує законсервоване у гіркій настоянці часу почуття провини. І кожен з нас приречений вибиратися на свої дахи знову і знову, байдуже, хоче він того чи ні. Вирішують наразі дахи. І якщо раніше ти могла в чомусь невіруюче сумніватися, то тепер (видіння?) ти була несподівано чітко переконана: вони чинять правильно.
Пам’ятаєш, як у «Титаніку»? Якщо ти стрибнеш, то і я стрибну…
Згадай, як ви разом дивились «Титанік». Ти і він. Не Влад. Бо ти зрадила Влада у всіх значеннях цього слова. І коли Джек сказав Роуз оті слова, хлопець, схожий на Джона Траволту, вперше зізнався, що кохає тебе.
Ну й навіщо він те зробив? Жила б собі та й не знала. Тож ти на сто дев’яносто сім хвилин закохалася в Лєо Ді Капріо (саме стільки тривав фільм). І тільки згодом — у чоловіка, який завжди опинявся поруч. Та йому про те знати не треба. В нього, може, ще все життя попереду, і колись він дякуватиме Богу, що не витратив його на скалічену фізично, а ще більше — скалічену душевно дівчину-наркоманку, котра дивовижно вміла нищити все довкола, включно, до речі, з собою. Видіння. І вирішують наразі дахи.
…На твоєму даху порожньо і самотньо. Немає Ловця Снів, тобто Азіата, тобто Ісуса Христа, тобто Влада, який би по-дружньому підштовхнув тебе до краєчку даху. Та зараз тобі це й не треба. Ти підходиш до нього сама. І з полегкістю ступаєш у глибоку, аж чорно-колодязну темряву, густо позасвічувану неоновим плетивом вечірніх вогнів.
