Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька
— Ну як тобі велося без мене? — риторично запитуєш, доки він жадібно глитає розрекламований котячий наїдок.
— То так, то сяк… — непевно відповідає котяра із повним писком «Віскасу». — Останні кілька тижнів помагав одному дядькові стерегти пирковку. Васьок його звати. Непогано заробляв. Годували.
Ти падаєш зі стільця. Кіт продовжує несамовито жерти.
— Ти… розмовляєш?.. — ледь чутно перепитуєш у кота, знову незграбно вибираючись на стілець.
Кіт обдаровує тебе здивованим поглядом перемащеної у «Віскасі» одноокої пики:
— Я завжди розмовляв з тобою. А чому ти тільки зараз про це питаєш?
Отакої! А які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після порятунку з коми?
Нє, ти з привітом. Ти остаточно з привітом.
5
З цим переконанням лягаєш спати. Кіт, відмитий і напахчений, влігся й замуркотів поруч. Як же ти за ним скучила! За ним і…
А от про Влада ти більше намагалась не думати.
Хоча досі не могла зрозуміти, нащо він витяг тебе з того світу, аби ти лякала зараз оточуючих і жила на знеболювальних та антидепресантах.
Спокута? То хай скаже, що саме ти маєш зробити за ці кілька подарованих ним та лікарями жалюгідних років! Дописати книжку? Її забрала Енн Марі Скотт. І це вона її допише. Подарувати моджахєдкам квартиру? Вони й так її візьмуть. Щойно вийдуть із колонії для неповнолітніх. А тебе на той час, певно, уже й не буде серед живих…
То чого хотів Влад?
…Заледве дочекавшись наступного ранку, ти швиденько вибираєшся з дому і їдеш у видавництво. Відповідь на твоє питання має бути десь там. Вона сидить зазвичай у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Колись ти не знала, як її звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала її Ісусом Христом. А відповідь знову ж таки не звернула на тебе уваги. Тоді ти зненавиділа її. А зараз ладна на все, аби тільки побачити її знову. Точніше, того, хто за нею весь час ховався. Як шлях до відступу. Порятунок.
Нарешті ліфт завмирає на потрібному поверсі. Твоє серце калатає так, що, здається, вискочить зараз із грудей і впоперед тебе помчить до найдальшого кутка дизайнерського відділу. Але ти виявляєшся прудкішою. Ні з ким не вітаючись, на одному подиху долаєш просторий хол, кілька перекручених коридорів і… вражено зупиняєшся.
Довкола сновигає заклопотаний персонал, гудуть принтери, безперестанку дзвонять телефони і сплітається в унісонний «ля-бемоль» розмаїття людських голосів. А його крісло — порожнє. Комп’ютер вимкнутий. Відповіді нема.
Не роздивляючись облич, хапаєш перших стрічних за руки і засипаєш плутаними рваними запитаннями. Правда виявляється вищою твого розуміння.
Який Ісус Христос? Той, що в церкві? Ні? А патлатий геній — це хто? Та ні, його тут немає. І ніхто такого ніколи не бачив. У їхньому відділі принаймні. Більше того, з дня заснування тут працюють самі лише жінки…
Так і є. До дизайнерського відділу заходить з кавою красива витончена шатенка у темно-сірому брючному костюмі. Сідає у крісло Ісуса Христа. Це — її робоче місце. От уже шість років, як її.
Ти розгублено зазираєш то в одні очі, то в інші. Отже, ніхто, крім тебе, його не бачив. Він існував тільки в твоїй уяві. Тільки для тебе. А тепер зник, як і Сашко. І ніколи не повернеться. Бо він — мертвий. А ти — жива. Ти знічено відступаєшся. Наче уві сні, виходиш з дизайнерського відділу. Роззираєшся.
Заляканого дівчати у довгій балахонистій спідниці та німбом над головою теж у видавництві більше немає.
«Звільнилося, певно, не витримавши лихої долі», — принагідно думаєш ти.
Аж ні. Це ти так думаєш, а дівча за час твоєї відсутності перефарбувалося в ефектну білявку (зовсім як ти колись), взуло брендові шкарбани на височенних підборах (з коротенькою спідничиною вкупі), розлучилося зі своїм чоловіком (чи то святенником, чи то гастарбайтером) і голодними, густо намальованими очима дивилося тепер на Андрія. На тебе ж воно позирало скоса, зверхньо і непривітливо. Так і є. Ти їй не суперниця. Але слова мовити не наважилось: усі тут знали (і дівча разом з усіма), що Андрій притримує омріяну нею посаду для тебе. Дівча — тільки тимчасове в. о.
«Боженька, зроби так, щоб ця дурна спотворена сука написала заяву на звільнення і Прекрасний Андрій впустив у своє ліжко-видавництво нову фаворитку!..»
Ти подумки бажаєш їй щастя-здоровля і йдеш у відділ кадрів писати заяву. На звільнення. За власним бажанням. І Боженька тут ні до чого. Просто іноді Його бажання збігаються з твоїми.
Осміліле дівча зневажливо (краєм брендового підбора) штовхає до твоїх ніг коробку з такими-сякими речами (старий нотатник, зламаний степлер, кілька неважливих уже світлин у дизайнерських рамках):
— Твоє. Я сама зібрала для тебе. Можеш не дякувати.
— Можу, — і підхопивши легеньку коробку, ти виходиш зі свого (тобто уже з її) кабінету. Під градом здивованих поглядів офісного люду прямуєш до дверей. А навперейми тобі вилітає зі своїх хоромів захекано-розхвильований Андрій:
— Що це таке?! — махає перед твоїм незворушним обличчям заявою на звільнення.
— Там написано, — про всяк випадок, якщо він не зрозумів.
Його обуренню, як завжди, немає меж:
— Але я не казав тобі звільнятися!
— А я й не питала, — йдеш.
Андрій затуляє собою двері:
— Ну, добре, я згоден, певно, тобі важко буде… гм… тепер працювати…
А оце вже дістає тебе по-справжньому. Ти ладна вивернути йому оту коробку просто на голову:
— Щезни з дверей. В мене немає бажання розмовляти.
— То ні хрєна не кажи, але вислухай!..
Вислуховувати його налаштовується також увесь офіс. Обступили вас мало не впритул, ще й шиї від цікавості повитягували. Але Андрій на те не зважає, він почувається театром одного актора і спрагло починає виголошувати монолог:
— Розумієш, після смерті Рити…
— То Рита мертва? — невіруюче перепитуєш ти. Монолог обірвано. Бо померла вона, як ти пригадуєш, лише у твоєму фіктивному ірреальному вимірі, де справжнім був хіба що кредит за «мікру»…
— Потрапила до автокатастрофи, як поверталася з довбаного салону, — охоче повідомляє Андрій. — Вона і мій «джип». Машину шкода… — Андрієві думки вголос. Потім він спам’ятовується. — Словом, царство їм обом небесне. Але тепер я вільний. Коли що, то й… женитися можу, — і перед тобою
