Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

— Я тебе буду чекати, — шепнула.

Я подарував їй свою чарівну усмішку і відповів:

— А тебе буде чекати кур’єр.

Вона зблиснула розлюченими очима і вгородила мені в долоню гострі пазурчики.

Надворі світало, коли ми з Обухом покинули це гадюче кубло. Вже прокинулися птахи, десь гуділо авто. Люди Леона сиділи в альтанці. При нашій появі ожили й пильно стежили, куди ми йдемо. Збоку лежало двоє трупів, накритих недбало рядном. Доктор лежав під стіною, там, де його дістали кулі. Рука з залізною клешнею неприродно викрутилася.

Ми пройшли кільканадцять метрів у бік лісу і вибрали невелику галявину.

— Дай сірники, — сказав Обух, потім скрутив кілька аркушів і підпалив. Раз за разом він підкидав решту паперів, а вкінці й самі папки. Ми зачекали, поки все не перетвориться на попіл, і пішли до авта.

— Щось я носом чую, що ти блефував, — сказав я. — І що­до водія, і щодо Ірени.

— Звісно, що блефував. Нема в нас на них нічого. Старий не знав про те, що його донечка влаштувала вбивство свого чоловіка. Ми її водія затримали. Він у нас в клітці, там, де був ти. Однак не думаю, що довідаємося щось більше, аніж він нам сказав.

— І що ж він сказав?

— Він не знає, де була Ірена того дня, коли мордували її чоловіка. Він її того дня взагалі не бачив. Хоча це й якийсь особливий випадок, бо вона його викликала лише час до часу.

— І що далі?

— Та нічого. Випустимо завтра. Казино Кромбаха перейде до Леона. Ірена зачне помпувати «шибу». Гроші сипонуть з небес.

— А хто піде на зустріч з кур’єром?

Обух подивився на мене, як на пальму під снігом:

— А чого це тебе хвилює? То вже не наша справа.

— Хтось повинен сказати кур’єрові, що папка знищена і шантаж припинено.

— Та-ак? — Обух похитав здивовано головою. — Ну, в принципі... звісно... але це ж будемо не ми?

Я кивнув. Зустрічі з кур’єром погано завершувалися.

Авто котилося тихими заболоченими вуличками, на яких ще не було перехожих, але вже з’явилися з шуфлями і мітлами двірники.

На Легіонів Обух припаркував авто навпроти «Віденської».

— Зайдімо на каву, — запропонував.

Я не заперечував. Горня кави з коньяком — це якраз те, що я потребував після безсонної ночі. За кавою згадав обіцянку, яку дав Бодьовій мамі: треба буде піти на її могилу і назвати імена вбивць.

День п’ятий. Понеділок. 26 вересня 1938 року

Епілог

Шимон перед брамою змітав на купку листя.

— О, нарешті ви прийшли, — зрадів мені. — А вона вже чекає.

— Хто? — не второпав я, а в голові промчала строката низка всіх панночок мого бурхливого життя.

Хто мене міг чекати та ще в моєму помешканні? Невже Ярина? А може, Аґнєшка? Чи, чого доброго, Ірена? Шимон дав ключа? Чи то котрась із давніх? О, кому я лише ключів не давав, дехто так їх і не повернув, а я мусив виробляти нові. Та шимон лише загадково усміхнувся і по-батьківськи підморгнув.

Я вихором злетів нагору. Двері були не замкнені. Я увійшов до передпокою і відчув п’янкий запах парфумів. Вона лежала в спальні у ліжку, накрита картатою ковдрою. Пишне волосся збігало хвилями по подушці. Побачивши мене, усміхнулася і повільно відгорнула ковдру, демонструючи мені своє витончене тіло з повними персами і запаморочливими стегнами.

— Ходи до мене, — проворкотіла розманіжено, проводячи язиком по вустах. — Я тебе зігрію.

Потім зігнула ліву ногу в коліні, і я відчув, як втрачаю здоровий глузд і починаю скидати з себе одяг, а за мить ми вже сплітаємося в гарячих обіймах, хоча водночас нуртує в мені думка — це ж не вона, цього не може бути, вона мертва, мерт­ва, мертва... це сон... п’янкий і божевільний... тільки сон...

Опісля вона пригорнулася до мене і зашепотіла:

— Мене змусили... змусили... я не хотіла... Я зателефонувала Леону, думала, що він мені поможе. Я зробила погано, що не послухала тебе. Коли я вийшла з дому, вони мене схопили, завезли до Кромбаха й стали випитувати про ще якесь помешкання Тимошевича. Я не знала, де воно. Вони повірили, бо мені не було сенсу щось приховувати. Кромбах сказав віддати їм ключа і послав їх за тобою. А мені сказав, що ніц до мене не має, що коли посилав за мною Гебу, то хотів лише, аби я передала Леонові якусь звістку від нього. Бо Леон навідріз не хоче з ним спілкуватися. Колись вони посварилися...

— А ті пруги на шиї?

— Кромбах звелів мені напустити ванну. Я розплакалася, бо подумала, що мене хочуть втопити. Він сказав, що на дідька я йому здалася. Йому лише треба тебе налякати. Коли під’їхало авто, я роздягнулася і лягла у ванну, а доктор чимось помастив мені шию і наказав лежати без руху. Я до кінця не вірила, що залишуся живою.

— А потім?

— Коли ви вийшли до другого покою, доктор звелів мені ушиватись. Я згребла вбрання, і він мене вивів у коридор. Там я вбралася. Хвильку ми чекали, коли ви покинете покій. А то­ді він мене завів туди іншими дверима. Я сиділа ні мертва ні жива і слухала ваші муркотіння. Що ти там з нею витворяв, що вона так стогнала? Га? Я хочу теж...

Це останні слова, які мені запам’яталися, а потім її обличчя почало розчинятися на моїх очах, вона вся танула, як вос­кова свічка, вкривалася заволокою імли, бо я провалювався в глибокий хмільний сон, а насправді на саме дно океану — темне і тепле.

Прокинувся я ополудні. Запах кави і брязкіт начиння долинав з кухні. Я почав пригадувати шалену ніч і не менш шалений ранок. Хто там порається на кухні? Емілія... Емілія... вона жива... Навіщо вона мені? Думки перечіпалися одна за одну, тлумилися й куйовдилися. Який же я слабкий! Не в стані побороти інстинкти. У мене ж була Ярина зі сніданкового покою пана Мусяловича. Була... й не була... Навіщо мені Емілія? Але Ярина порядна дівчина. З такою панною можна тільки одружуватися, а не кохатися. Та хіба ж я дозрів до одруження? Яка дружина може змиритися з моїм стилем життя, нічними походеньками, встряванням в скандали і ризики для життя?

Емілія... чому б і ні? Вона й так не має де жити. Я почав одягатися.

— Ти вже прокинувся? — долинуло з кухні. — Я запарила каву і засмажила яєчню. Якщо хочеш, я піду на закупи, бо в тебе тут і миша з голоду б здохла. Навіть хліба свіжого нема. Але я знайшла черствий, трохи намочила і теж засмажила. Добре, хоч