Євпраксія - Павло Архипович Загребельний

— Він перетворював усе на золото.

— А золото мертве. Тільки людина живе, і тільки тоді, коли вона чиста.

Він похмикав собі в рудяву борідку, ніщо його не могло збентежити.

— Сподіваюсь, ви не збунтуєтесь, коли я прийду до ложниці.

— Це ваше право.

— Прекрасно! І ніхто не зможе стати мені на перешкоді!

Уночі знов було те саме. Нахабні челядники, роздягання й покладання, важка книга в руках у Генріха. Невже можна зберігати спокій після всього, що сталося тої ночі?

— Що читатимете, ваша величність?

Ненавиділа й зневажала тепер імператора, як може це робити жінка молода, повна сил і бажань, але водночас і огиди до такого чоловіка. Видерла в нього з рук важку книгу, яку він уперто тягнув у постіль, розгорнула там, де було від пророка Осії.

— Читай оце!

Не стала ждати, прочитала йому сама. Голосно, майже криком: «Збір п'яниць звироднілих учинився розпусним, їхні провідники покохали нечистість». І ще: «І глибоко вгрузли в розпусту».

Генріх зісмикнув з неї покривало, вхопився за сорочку на грудях. Євпраксія, зайнята важкою книгою, ніяк не могла вивільнитися, щоб оборонитися, він розпанахав на ній сорочку, сичав ляскучо в обличчя:

— Поставлю такою, як у день народин!

— Не смій!

— Бачити тебе нагою!

— Пусти!

Вирвалася, зіскочила з ложа, відбігла за поставець з вином і келихами, з яких ще й не пили жодного разу в дружбі й любові, здригалася від холоду, несподіваний, страху. За віщо такі муки? Нема на землі ні правди, ні милості!

А він розтелесовано зістрибнув з ложа, побіг до дверей, кричав, забувши про високу гідність:

— Не будь нічия! Не будь нічия!

У самій сорочці, босий, без свічки, по нічному палацу з цим божевільним криком. Імператор? Чи, може, то сниться? І смерть Журини — теж сон? І безнадійна самотність, і безпомічність — теж сон? Де знайти силу? Де поміч? Боже мій, запали мене!..

Аби володіла властивістю й умінням відштовхувати від себе, була б, мабуть, щасливою. Покалічитися, попсувати свою вроду, знищити її — будеш щасливою. Але такої ціни платити не могла. Не приходило їй на гадку таке ніколи. Бо вродливість була для неї способом життя, призначенням на цій землі, як для інших буває призначення імператорами, святими, геніями, шаленцями й мучениками. Власне, була мученицею, бо врода варта того. Так замкнулося коло: врода й мучеництво.

Вицокуючи зубами, Євпраксія перехилила золотий глек, влила в келих трохи вина, відпила, сподіваючись бодай трохи зігрітися. Скинула з себе недодерту імператором сорочку, пожбурила її на підлогу, залізла під хутряне покривало, зігнулася, мало не торкаючись коліньми підборіддя, заклякла, намагаючись забутися. Цілющість непам'яті не приходила. На сон сподівань не було. Потріскували вогники свічок. Мертва тиша лежала в темному палаці.

Тиша давила на неї, може, тому й не почула ні шереху, ні шелесту, ні лоскоту босих ніг по кам'яних підлогах, майже вмерла від жаху, коли з обох боків імператорського ложа виникли з темряви зовсім голі юнаки, бігли від дверей, оббігали ложе, охоплювали його, озвіріло, хтиво тягнулися до неї, один, два, три, чотири, п'ять… Мов кинуті якоюсь злою силою, послані й наслані, може, й поза власним бажанням, може, корилися злій силі й аяочинній волі, боятися мали там, за дверима, тут не було для них ніякого страху, хіба що юнацька ніяковість, яку скинули разом з одягом, а тут мали здолати швидкістю, рішучістю, нахабством. Євпраксія вмить збагнула свою цілковиту безборонність. Не мала в постелі навіть мізерікордії, подарованої колись братом Ростиславом. Один раз захистилася, вдруге вже не вийде. Та й що б могла вдіяти проти п'ятьох. Слаба істота, обезвладнена й зрозпачена.

— Стійте! — гукнула до нападників.

Вони мовчки рвали з неї покривало. Вхопившись з обох боків ложа, кожен тягнув до себе, тільки це ще рятувало Євпраксію.

— Не смійте!!

Сміли, знали свою безкарність тут, у ложниці, велено їм недвозначно й погрозливо, мали вчинити те, до чого кликала їх надсила. Кублитися, гніздитися, верлюжитися! У кубла! У ложа! На кораблі розкошів і невситимості! Імператор знав, кого посилати. Діяв безпомильно. Не відступлять, поки не зроблять свого. Інакше за дверима жде смерть. Голих візьмуть у мечі тверді й суворі воїни.

— Візьміть її, — кричав він їм, і всі слухали. — Візьміть її так, як тільки можете взяти, їй не досить імператора! Цій розпусниці нічого не досить! Це всесвітня блудниця! Хай здригається під вами всіма! Туди! Швидко! Негайно!

Євпраксія знала, що це кінець. Покривало тріснуло, розповзлося, напасники побачили її тіло, її наготу, її всю. Тоді вона стрибнула просто на них, через них, за них, випручалася, вив'юнилася, забігла за той самий поставець з вином, за яким уже ховалася від імнератора, гукнула їм з тою владністю, на яку спромоглася в цю жахну хвилину:

— Стривайте! Чого вам треба? Ви хочете взяти мене? Але ж вас п'ятеро. Хто перший?

Сама не вірила, що може таке казати, але знала: це остання надія на порятунок. Ті п'ятеро, збившись в купу голих відворотних тіл, розгублено мовчали. Справді, хто ж з них перший? Вони не вміли про це подумати, імператор теж забув. Хто ж?

— Ви рицарі, а не пси, — кидала вона їм зневажливо й погордливо. — Перед вами жінка. І ваша імператриця. Хто може вважати себе найдостойнішим?

Справді: хто? І чому той, а не інший? Були просто голі й молоді, не було тут ні походження, ні становища, ні ба- гатства, ні впливу. Однаково голі, з однаковими веліннями від імператора.

— Слухайте мене, — уже наказувала Євпраксія, — я даю вам вино. Ви повинні випити зі мною ось з цього імператорського жбана. Із золотих келихів. Я питиму разом із вами. Хто перший спорожнить свій келих, той буде перший для мене. Принесіть мені он ту скриньку!

Вони кинулися всі відразу, усі вхопилися за скриньку, подаровану імператриці косоплечим Кирпою, так донесли до Євпраксії, поставили їй до ніг. Вона спокійно відкрила Кириин подарунок, дістала золоте дзеркало й глянула в нього, мовби була сама в ложниці й неквапливо підбирала собі розтріпане волосся. Тоді відкрила потайне дно. Тьмяним золотом блиснули довгасті вузькі келихи. Вона діставала їх по одному, брала лише двома пальцями, ста- вила коло келихів імператорських — один… два… п'ять… Лишався ще й шостий. Взяти й собі? Налити, випити, не знати більше нічого? Відчути полегкість навіки? Глянула на тих, жадібних, нахабних, безсоромних, власне, уже й неживих, дотлілих покидьків світу. Хіба заради таких варто вкорочувати собі віку? Життя прекрасне, воно все в грі чистих сил, то чому ж вона має відбирати в нього свою