Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
— Думаю, вона вийшла з кухні у червоній сукні, — сказав Амбрас, уперше за весь цей час озирнувшись на Берінга, — і була це, по-моєму, одна з тих літніх суконь, в яких вона не дуже любила зніматися: вони були надто крикливими на її смак. Червона сукня… Можливо, мені так здалося від крові, що заливала очі. Все було червоним. Все скрапувало. Все розтікалося. За тих часів тільки й говорили, що про кров: кровозмішення, нечистокровний, чистокровний, криваві жертви. А мені ця кров просто-напросто заливала очі.
— А ця жінка? Де вона тепер? — запитав Берінг і подумав про Лілі. Він весь час думав про Лілі, бачив, як вона в червоній сукні виходить з темної кухні, як нападник в уніформі смикає її за волосся.
— Лише через три роки я зміг почати її шукати, — сказав Амбрас. — Через три роки і чотири табори я зміг нарешті повернутися туди, де ми втратили одне одного. В американському польовому шпиталі я, звісно, чув про килимові бомбардування і про пожежі, які бушували у Відні, але зовсім не уявляв, де ще можна було почати її пошуки. І будинок, в якому ми жили, і вулиця, і взагалі все місто — все лежало в руїнах.
Коли настав мир, я спершу багато копав — розшукував череп'я, одяг, емальований посуд, вцілілі уламки нашого життя, а вже потім шукав лише мідний дріт і латунь. Єдиним слідом, який я знайшов у картотеці Червоного Хреста, була адреса її сестри. Ця сестра свого часу вийшла заміж за отакого чистокровного, чистопородного кобеля й пересиділа війну в якомусь швейцарському санаторії. Вона так само безпорадно, як і я, за нею шукала. Сестра мала одну її світлину і лист із табору в Польщі. Але ця остання звістка містила давно знайомі фрази: Я здорова. Все в мене добре… Таке писали за наказом. Ми в себе в бараці теж їх писали. Такі речення писали додому навіть ті, хто вже завтра згорав у крематорії. Всі ми були здорові. У всіх нас усе було добре.
На світлині видно було, як вона стоїть серед снігу і сміється. Через це зображення я навіть посварився з її сестрою. Знімок належав мені. Я зробив його взимку, перед її зникненням. Вона стояла серед снігу й сміялася. Знімок належав нам, їй і мені. Тижнями він стояв застромлений за дерев'яну раму дзеркальця на нашій кухні. Одного разу вона використала його замість листівки, написавши на звороті декілька слів. Усі свої записки, навіть найпростіші, вона писала не на папері, а неодмінно на якихось листівках або фотокартках, які скрізь у нас валялись. Одного разу я навіть знайшов яблуко, на якому вона написала мені: я запізнюся. Це фото вона, напевно, прихопила із собою того ранку, коли їй кинули на кухню оберемок одягу, і до сестри він потрапив разом із листом з табору. Я здорова. Все в мене добре.
Сестра не хотіла віддавати знімок. А копію зробити ніде — на цілий квартал більше не було жодної фотолабораторії. Врешті-решт виручив мене армійський фотограф — із тих, що знімали тоді для стелламурівських фото- й кіноархівів порожні бараки, печі й каменоломні. Він зробив нам копію, навіть дві — сестра вимагала перезняти і списаний зворот, її почерк, записку, адресовану мені. Але кілька слів на відбитку вийшли такими нечіткими й темними, що вона запитала, чи не зможу я скопіювати почерк від руки. За це вона віддасть мені оригінал. Я спробував. Як зумів, вивів напис олівцем. Це був єдиний лист, який я написав самому собі.
Цілу годину чекала на тебе серед криги, написав я. Де ти був, мій любий? — написав я. Не забувай мене.
У тиші, що настала після його розповіді, Амбрас раптом став коліньми на вологе дно човна, перегнувся через облавок, зачерпнув жменями води й так різко вмив обличчя, немовби щойно повернувся з підривних робіт у каменоломні. Коли він потім повернувся на своє місце, з нього капало; Берінг наліг на весла і декількома гребками вивів човен на попередній курс до Ляйської бухти. Їх знесло течією.
Фотографія. Незнайомка. Берінг уже не міг згадати рис обличчя тієї жінки. Йому достатньо було побачити, що це незнайомка. Непокоїла його зараз лише власна недбалість: він поклав знімок на постіль у музичному салоні, кинув не роздивляючись, не перевіривши, чи лишилися на тому снігові, в якому стояла і сміялася навіки зникла, сліди його вранішньої метушні із залізними замками й шпінгалетами вілли «Флора». А що як чорний відбиток пальця на цьому снігові чи слід машинного масла з прилиплою металевою стружкою видадуть його з головою? Руки-то досі в мастилі й стружці.
Він занурював важкі весла глибоко у воду, і дивився, як хвилі й буруни від його гребків швидко тікають назад, і заспокоював себе думкою, що в цьому псячому лігві будь-який слід завжди можна вважати не тільки слідом вторгнення сторонньої людини, але й слідом собаки. Після його роботи над дверима до саду поріг був густо всіяний дрібною залізною стружкою. Тепер кожен собака напевно мав цю стружку на своїх лапах.
Охоронець вигрібав потужно і так швидко, немов із кожним ударом весел по воді хотів наблизитися не лише до ляйських очеретів, але й забратися подалі від спогадів Амбраса. Попри те, що день видався прохолодним і густа хмарність помалу спускалася до межі лісів, з грудей Берінга стікав піт. Не перестаючи гребти, він намагався стерти з обличчя струмки поту, притискав щоку до плеча, щоразу потайки косуючи оком на Амбраса. Той не рухався. Мовчав, і не дивився на нього, і не подавав жодного знаку, навіть не помахав у відповідь, коли на межі ляйських очеретів постав навантажений вагонетками із жорствою понтон, а на ньому чорна фігура, що розмахувала руками — поромник; він метушився, щось кричав — чи то вітався, чи то запитував про щось, а вони були поки що надто далеко, аби розчути, —
